Читати книгу - "Танґо смерті"

Але над ратушею розвівається червоний прапор зі свастикою, над брамою ратуші теж, щойно ополудні над брамою обабіч німецького прапора з'явилися два українські і на вежі на чотирьох рогах. На Оперному театрі — німецький прапор. На Гетьманських Валах уже встигли спалити пам'ятник совєтській конституції.

Чутка про помордованих в'язнів у львівських тюрмах розлітається миттєво, до нас прибігла вуйна Олена і сповістила страшну новину: вуйко Льодзьо, виявляється, опинився в тюрмі на Лонцького, арештували його за кілька днів до початку війни, і от ми з мамою і вуйною біжимо на Лонцького, відразу за головною поштою тлуми люду, перед брамою пошти стоїть українська міліція з опасками і карабінами, а ближче до тюрми чути трупний запах, люди розповідають страхіття. Німці не боронять заходити на терен тюрми й поглянути на звірства недавніх визволителів. Таке враження, що ти потрапив у пекло або ж в одну з картин Брейгеля чи Босха, — гори замордованих в'язнів, не тільки чоловіків, але й жінок, дівчат, ба навіть дітей, дівчата усі перед смертю зґвалтовані, деякі розіп'яті на стіні, почеплені на гаки, кілька малих дівчаток насаджені на палі, з дівочих піхв стирчать пляшки, залізяки, патики. Один львівський священик лежить з виколотими очима, другий — прибитий цвяхами до стіни, з розпоротого живота вивалилися і звисають червоні нутрощі, і я впізнаю нашого вуйця — отця Мирослава, якого перевели з Бригідок на Лонцького, і не можу надивуватися — яке прекрасне і яке спокійне його обличчя, хоч і прийняв він таку мученицьку смерть, і я, дивлячись на нього, перехрестився, мов до розіп'ятого Ісуса. Скрізь розкидані папери, протяг вривається у вікна і двері й підкидає їх. Усюди панує важкий сопух, кожен, хто заходить сюди, притуляє до обличчя хустинку, неможливо витримати тут довше, як кілька хвилин, а люди прибувають і прибувають, і вже не тільки львів'яни, а й селяни, деякі прибули своїми возами і, упізнавши когось із рідних, виносять і кладуть на воза, чоловіки роблять це мовчки й похмуро, а жінки кричать в істериці, кленуть убивць і запитують у Бога: «За що!», але Бог і цього разу мовчить. Вози від'їжджають, за ними ідуть похнюплені родичі, львів'яни зупиняються, скидають кашкети й капелюхи, хрестяться, як під час зустрічі похоронної процесії.

Німці пригнали жидів виносити трупи з тюрми, серед них я побачив і Йоська, в його очах був такий переляк, що я підступив до німецького офіцера і сказав:

— Це музикант, композитор. У нього руки не пристосовані до такої праці. Чи не можна б його відпустити?

Офіцер поглянув на мене зі здивованою посмішкою:

— Фізична праця ще нікому не зашкодила.

З його вимови я зрозумів, що він австрієць, і продовжив:

— Ви б знали, як він виконує Штрауса! А Гайдна!

— А ви хитрун! — засміявся офіцер. — Ви здогадалися, що я австрієць, і тепер намагаєтеся мене розчулити? А що б ви робили, якби я виявився пруссаком?

— О, тоді б я пропав! — сказав я, натякаючи на те, що прусська музика відома хіба фахівцям.

— Гаразд, покличте його.

Коли Йосько підійшов, я помітив, як тремтять у нього пальці, офіцер запитав:

— То ви музикант і композитор? І любите австрійську музику?

Йосько відразу здогадався, про що мова, і закивав:

— Люблю понад усе. Вона така життєстверджуюча, така світла…

— І хто вам з австрійських композиторів найдужче подобається?

— Ігнац Якоб Гольцбауер, — гордо продекламував Йосько, аж офіцер отетерів.

— Справді? Я ніколи про нього не чув.

— Він народився у 1711 році у Відні, був диригентом оркестру віденського Бурґтеатру, надвірним капельмейстером у Штутґарті і в Манґеймі, де й помер у 1783 році. Написав шістдесят вісім симфоній, двадцять одну месу і тринадцять опер, серед яких «Син лісу», «Ґюнтер фон Шварцбурґ» і «Танкред», — проторохтів Йосько, як по писаному, і, може, продовжував би далі, але офіцер, вочевидь, ошелешений, зупинив його:

— Можете йти. Маєте гарного товариша.

Йосько пішов, а під ту пору людей уже перестали пускати в приміщення тюрми, бо жиди вже всіх винесли на подвір'я, а звідти почали виносити і складати перед тюрмою. Люди переходили від трупа до трупа, намагаючись когось упізнати, хоча це було важко, трупи були жахливо спотворені. Ось якась жінка упізнала свого сина тільки по черевиках, які пошив йому батько, обличчя спухле, без носа й без очей, вона падає на нього і голосить:

— Ой, Господеньку! Ой, Божечку мій милий! За що ж він такі муки стерпів! Юрасику мій! Де твої ясні очка!? Де твої білі зубчики! Де твої золоті кучері? Чорти кляті з пекла! Що ж ви наробили! Щоб вас земля не прийняла!

Плачі лунають звідусіль, і прокльони, прокльони, прокльони… Раптом, коли уже з подвір'я всі трупи забрали, розтинає повітря крик — на подвір'ї відшукали яму, повну трупів, присипану землею. Люди хапають у руки, хто що може, будь-яке знаряддя, яким можна розпорпати землю, і ось їхнім очам відкривається ще одне страхіття — це вже не трупи, це саме людське м'ясо в лахмітті й голе, руки у всіх скручені колючим дротом за спиною, у всіх — і у дівчат також. Німці кличуть жидів і знову наказують ті трупи виймати з ями і розкладати на подвір'ї, але ніхто на це спокійно дивитися не може, до роботи беруться усі, ми з мамою теж, бо ж нашого вуйка ми так і не знайшли, в душі ще жевріє надія, що йому вдалося врятуватися. І знову тлуми людей набиваються на подвір'я, і знову приглядаються до кожного, заливаючись слізьми і прикладаючи до носа хустинки, кашкети, чи й просто долоні, бо сопух б'є в ніздрі, хтось не витримує і вертає, а що упізнати з обличчя вже неможливо, то оглядають одяг, вивертають кишені, будь-яка річ — гребінець, папірчик, хустинка, огризок олівця — може стати в пригоді. Отак і ми упізнали мого вуйка, а маминого брата лише завдяки светрові, який колись належав моєму татові, а мама власноруч нашила йому шкіряні латки на ліктях. Тут саме нагодилася і вуйна і приєдналася до хору тих плачів, що стрясали мури в'язниці. Іно моя бабуся, фахова жалібниця, плакала мовчки, дивлячись на тіло свого сина — отця Мирослава, вперше вона плакала без слів і хрестилася, коли ми знімали розіп'ятого отця і коли заправляли в живіт його нутрощі й перев'язували якимись лахами, аби не вивалювалися, і плач той був найжалобніший з усіх, які вона за свого життя відбула, бо втратила відразу обох синів, а я, ковтаючи