Читати книгу - "Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури"

почалось би загальнонаціональне усвідомлення реальної соціальної ситуації та утвердження незалежного державницького світогляду: соціальні трансформації, пов’язані з активізацією російсько-імперського інтелекту, значно випереджали внутріпсихологічні національні. Внаслідок цього новоромантичне меланхолійне відставання спричинилося до появи українського несвідомого авангардизму, для якого вигадка, фантазія (на основі пориву ins Blau) стане еквівалентною «правдоподібності» в зображенні революційної реальності (наприклад, образ «загірної комуни» заміщував образ реальної національної катастрофи, що поступово розгорталася). Надалі романтичне фантазування (міфологізування) стане еквівалентом правдоподібності соціалістичного реалізму, тобто способу подачі революційної реальності в офіційній імперсько-комунівській літературі. Романтизм з його кастраційним комплексом ставав самоочевидним джерелом психологічної небезпеки в період державницького вибору. Новореаліст В. Винниченко нагадував Франка-Мойсея, який ішов до «обітованої землі» без свого народу в той час, як народу загрожувала розіграна імперіалізмом романтична світоглядна ілюзія з фальшивим батьківством в образі Леніна. На основі колоніального материнського комплексу, що забезпечує поглинання чужорідної ідеології без проникнення в її перверсивний смисл, невротичній як новоромантичній позиції у психоісторії української літератури під впливом більшовицької революції (модерного психологічного експерименту на чолі з російським Мефістофелем) загрожувала психотична стадія, тобто реальне соціальне божевілля. Адже імперія психологічно зацікавлена у розпаді національного характеру: розщеплення спричинює його знесилення. Імперському процесу розщеплення сприяє внутріпсихологічна національна ситуація як прихід модерно безсилих, невизначених у незалежному світогляді синів-маргіналів, які імітують ніцшівську «банду братів», несучи шизофренію для національного роду. Страх свідомого батька перед таким несвідомим модерним сином у творчості В. Винниченка виявився пророчим. Розщеплення батьківсько-синівського національного коду, який у класичному періоді відроджувався на основі архетипного Святого збору як архетипної родинності, зібраної Богом-Отцем, обумовив втрату ідеї Держави.

NB

ВІДПОВІДНО до головної проблеми порубіжжя як синтезу національної мужності та національної жіночості на шляху інтеграції національно-державницького бажання літературна свідомість рефлексує над національною статевою істиною. Порубіжжя виявило психосемантику архетипної української жіночості. Архетипна українська жіночість містить в собі перевагу мужнього елемента над жіночим, що виявляється у фольклорі, міфології та літературі через символізацію мужності в жіночій формі. Українська жіноча мужність поєднує в собі її несвідому маскулінну ознаку і свідому духовну на основі потужності двох материнських інстинктів — інстинкту смерті й інстинкту життя. Така психологія української жінки обумовлює пристрасний потяг до духовності як компенсацію до внутрішнього варварства (могутньої інстинктивної спадщини).

НА ПОРУБІЖЖІ у психоісторії української літератури з’являється архетип національної письменниці. Архетипна психологія письменниці народжується на основі рівноправної любовної інтроекції батька-матері, яка веде до їх символічного об’єднання у творчості, а відповідно — до пошуків єдності національної мужності та національної жіночості. На цій основі у творчості Лесі Українки символічно розгортається код української літератури, виявляючи нову літературну потугу через пророчу драму.

У ПРОРОЧІЙ драмі Лесі Українки символізується материнський код у двох стадіях — параноїдно-шизоїдній, яка виявляється через активізацію інстинкту смерті, процесів розщеплення на основі потужного материнського божевільного переслідування («Блакитна Троянда»), і депресивно-репараційній, яка утверджує лібідозний інстинкт життя і потужні інтеграційні процеси («Лісова пісня»). Істеричне метання між двома материнськими інстинктами породжує потребу пошуку батьківського коду мужності.

БАТЬКІВСЬКИЙ код мужності символічно відтворюється в єдності образів Дон Жуана і Месії — як єдності архетипної гіперсексуальності й архетипної гіпердуховності. Дон Жуан представляє батьківське несвідоме, Месія — батьківську свідомість. Пророцтво Лесі Українки виявляє, що розщеплення цих сутностей у батьківському коді загрожує національному світові тоталітаризмом: Дон Жуан з неусвідомленим потягом до влади прямує до Командора, який втілює собою тінь диктатора.

НА ОСНОВІ пророчої драми Лесі Українки здійснюється інтуїтивне жіноче бачення національного еросу як аристократичної структури, яка символізує собою єдність філософського мазохізму й ерогенного мазохізму. Розщеплення цієї духовно-сексуальної єдності, що провокується імперським суб’єктом, стає загрозливим для національно-соціального світу, тобто національної державності.

У ПРОРОЧІЙ драмі Лесі Українки знову з’являється сюжет загибелі Трої, вона ідентифікує себе з істеричною Касандрою — архетипом національної пророчиці, яка втратила батьківський код мужності, а тому інтенсивно рефлексує над трагічним досвідом — втратою державності. Пророцтво Лесі Українки спрямоване у недалеке майбутнє: романтичний Дон Жуан трансформується у соцреалістичного Командора, що й виявить епоха сталінізму.

ТВОРЧІСТЬ О. Кобилянської на порубіжжі символізує унікальну для психоісторії української літератури меланхолійну проблематику еросу на основі різнонаціонального розщеплення у психіці письменниці, коли її материнський код належить до німецької культури, а батьківський — до української. Пошук батьківського коду здійснюється О. Кобилянською у пророчому романі «Земля», в якому осмислюється український архетипний комплекс братовбивства на основі внутріпсихологічного деструктивного інстинкту.

НА ВІДМІНУ від істеричної еротики Лесі Українки, яка виникла на основі потужного материнського переслідування і несвідомої любові до батька, що об’єднувало батьківський образ з материнським і породило архетипну українську письменницю, меланхолійна еротика О. Кобилянської постає на основі первісної зневаги до батька, переваги материнського образу над батьківським, що веде до фемінізму, гомосексуалізму, народження потенційного імперського суб’єкта. Меланхолія виникає від неможливості поєднати батька й матір на глибинному несвідомому рівні. Меланхолійний дискурс О. Кобилянської негативно впливає на порубіжну ситуацію, ведучи до «розмноження» безсилих письменників-маргіналів, які модернізацію української літератури пов’язують з оскопленням національного батьківства.

ГОЛОВНИЙ герой-боговбивця імперського дискурсу порубіжжя Ф. Ніцше з розщепленою психосемантикою материнського і батьківського кодів на основі потужного символічного батьківського замінника в особі Ф. Достоєвського провокує В. Винниченка до рефлексій над українським еросом. На основі самоаналізу та різних психологічних експериментів В. Винниченко виявляє, що у структурі українського чоловічого еросу потужно задіяна психосемантика «сина» і «батька», що обумовлює пошуки свідомої матері.

ОСНОВОЮ моделювання модерної едіповості у творчості В. Винниченка є батьківський страх смерті в образі несвідомого сина, одержимого кастраційним комплексом. Це спричинилося до зміцнення новореалістичної психопоетики, нарощення принципу реальності, який давав змогу оцінювати порубіжну ситуацію, жертвувати інстинктом заради вищого призначення.

3.4. Психотична (постмодерністська) позиція в історії української літератури (20-ті роки XX ст.)

На модерністському порубіжжі в аристократичному проекті української літератури було виявлено психологічну причину націотворчості, яка полягала в єдності сина і доньки з батьком-матір’ю, чоловіка-батька з жінкою-матір’ю, інтеграційні процеси давали змогу творити потужний національний характер, свідомий національний рід навколо монотеїстичної релігійної традиції. Але цій національній модерній настанові опонувала ідеологія більшовицького героїзму: героєм проголошувався той, хто мужньо переступав через релігійну традицію, культивував здатність до вбивства батька, витісняючи будь-який сумнів, будь-яке почуття етичної провини за злочинну діяльність. Тобто такий герой культивував ніцшівську маскулінну мужність. Ця імперська політика була розрахована на несвідомих українських маргіналів, які втратили орієнтацію у житті, але були одержимими ідеєю власного самоутвердження — на основі психології заздрості та кастраційного романтичного комплексу (за аналогією структури «Ніцше — Христос»). Український маргінал поступово ставав головним героєм Ери пустоти, витісняючи аристократичний проект літератури, спрямований на державотворення.

Схильність несвідомого маргінала до деструктивної дії дає змогу викликати в