Читати книгу - "Хатина дядька Тома"

— Я це передчувала! — розпачливо вигукнула Марі. — Це остаточно підірве моє здоров’я і покладе мене в могилу, та мене ніхто не слухає! Сен-Клере, скоро ви переконаєтеся у моїй правоті.

— І це вас, мабуть, втішить, — докорив дружину Сен-Клер.

Марі відкинулася на спинку дивана і прикрила обличчя батистовою хустинкою.

Єва не зводила своїх ясних блакитних очей зі своїх батьків. Вона дивилася на них спокійно, твердо. Єва відпускала їх, розуміючи, що на землі її більше нічого не тримає. Вона все розуміла, бачила, яка прірва пролягла між її татом та мамою.

Єва поглядом покликала батька до себе. Він присів коло неї.

— Тату! — сказала Єва. — Мені щодень стає дедалі гірше. Я скоро помру, а мені ж іще стільки всього треба з тобою обговорити, стільки встигнути! Але ти не хочеш мене слухати. Не треба відкладати, тату.

— Я слухаю тебе, моя люба, — сказав Сен-Клер і, затуливши однією рукою собі очі, другою торкнувся доньчиної руки.

— Покличте сюди усіх наших слуг. Я хочу дещо їм сказати, — попросила Єва.

— Добре, — насилу сказав Сен-Клер.

Міс Афелія розпорядилася, щоб негайно скликали усіх домочадців до Євиної спальні. Невдовзі слуги зібралися поруч із її ліжком.

Єва лежала з розпущеним по подушці волоссям. Яскраві червоні плями виступили на її щічках. Вона дуже схудла і змінилася за час хвороби. Лише її очі залишалися такими ж прекрасними, а погляд — проникливим.

Усі були дуже схвильовані. Одухотворене обличчя їхньої улюблениці, зрізані довгі пасма, господар із опущеною головою і ридання Марі справляли неабияке враження. Заходячи до Євиної кімнати, слуги перешіптувалися, кивали головами і зітхали. Коли усі зібралися, певний час у кімнаті панувала похоронна тиша.

Нарешті Єва трохи піднялася з подушок і довгим, проникливим поглядом обвела усіх присутніх. Їй з усіх боків відповідали сумні налякані очі. Жінки прикривали обличчя фартухами.

— Любі мої друзі, — звернулася до присутніх дівчинка. — Я захотіла вас побачити, тому що усіх вас люблю. Послухайте, що я скажу і ніколи не забувайте. Мене скоро не буде з вами. Пройде ще кілька тижнів — і смерть розлучить нас…

Охання, схлипування і зітхання заглушили слабкий і тихий дитячий голос. Єва почекала хвилинку і заговорила знову, так серйозно, що усі затамували подих.

— Якщо ви мене любите, то не перебивайте. Просто уважно послухайте. Говорити я хочу про ваші душі. Багато хто з вас не піклується про душу, думаючи тільки про земне життя. А я хочу, щоб ви знали і пам’ятали, що існує інший світ — чистий і прекрасний, той, де живе Ісус Христос. Я збираюся туди, і ви також можете колись туди потрапити. Там достатньо місця для усіх нас. Але тим, хто хоче туди потрапити, не можна жити безтурботним грішним життям. Вам потрібно стати справжніми сповідниками християнської віри. Пам’ятайте, що кожен із вас може стати — навіки! — янголом. Господь радо допомагає кожному. Моліться, читай… — Єва запнулася на півслові, жалісно подивилася на негрів і сумно провадила далі: — Але Боже мій! Ви ж не вмієте читати, бідолашні… — вона уткнула голову в подушку і заплакала. Але стриманий плач і важкі зітхання тих, хто сидів навприсядки коло її ліжка, тих, до кого вона зверталася, змусили її взяти себе в руки, підняти голову і продовжувати:

— Нічого, все буде добре, — втішала Єва слуг, усміхаючись крізь сльози. — Я молилася за вас, і впевнена, що Господь вам допоможе, хоч ви і не вмієте читати. Робіть усе, що тільки зможете, аби стати на шлях істини, ревно моліться і просіть, щоб вам читали Біблію, і тоді ми зможемо зустрітися на небесах.

— Амінь, — прошепотіли няня, Том і ще декілька старих негрів, членів християнської церкви, а молодші ридали, схиливши голови на коліна.

— Я знаю, що ви мене любите, — сказала Єва.

— Так, так, любимо… Нехай благословить вас Господь, — почулося зусібіч.

— Я знаю це. Ви завжди були такі добрі до мене! Прийміть же від своєї Єви маленький дарунок, щоб він нагадував вам про мене. Кожному із вас я дам по локону свого волосся. Дивлячись на нього, згадуйте, що я вас люблю і чекаю на небесах на зустріч із вами.

Важко описати словами, як негри із риданням приймали із Євиних рук її останній подарунок — вияв турботи і любові до них! Вони падали на коліна, молилися, схлипували, дякували і благословляли її, говорили лагідні слова і обіцяли піклуватися про свої душі. Тоді Єва відчула у співчутливих, вразливих синах і дочках африканського народу дуже багато тепла.

Міс Афелія страшенно переживала, щоб ця зворушлива сцена не нашкодила Єві, тож давала знаки тим, хто отримав пам’ятне пасмо, щоб вони виходили із кімнати.

І ось у кімнаті залишилися тільки рідні, а зі слуг найдорожчі — Том і няня.

— Дядечку Томе, — сказала Єва, — ось цей гарний локон — для тебе. Я така рада, що ми зустрінемося з тобою на небесах, дядечку Томе! Вір мені, так і буде! Візьми і ти, няню, дорога моя няню! — І дівчинка ніжно обняла стару мулатку, яка була їй другою матір’ю. — Ти також будеш разом із нами на небі.

— Міс Єво, як же я без вас тут залишуся?.. На кого ви мене покидаєте?.. Я мала піти швидше від вас! Це неправильно… — примовляла няня, заливаючись сльозами.

Міс Афелія легенько підштовхнула обох слуг до виходу і раптом побачила перед собою Топсі.

— А ти звідки тут узялася? — здивувалася міс Афелія.

— Я із самого початку тут стою, — відповіла Топсі, витираючи кулачками очі. — Міс Єво, — припадаючи до ліжка дівчинки, сказала вона, — невже ви мені нічого не дасте на пам’ять про себе?..

— Дам, Топсі, звісно, дам! Ось, візьми цей локон і щоразу, дивлячись на нього, згадуй, що я тебе любила і дуже хотіла, щоб ти стала хорошою дівчинкою.

— Я стараюсь, міс Єва, стараюсь, як тільки можу! Але мені важко, не навчена я слухняності!

— Христос усе знає, Топсі. Він обов’язково допоможе тобі.

Топсі заховала дорогоцінний подарунок за пазуху, закрила обличчя фартухом і вийшла з кімнати, як їй було наказано.

Міс Афелія зачинила за нею двері. Ця жінка зронила не одну сльозу за останні хвилини, але турбота про стан небоги перемогла всі інші почуття.

Сен-Клер сидів у кріслі біля ліжка Єви, затуливши обличчя рукою.

— Тату! — прошепотіла дівчинка, торкнувшись його плеча.

Він здригнувся, та нічого не відповів.

— Тату, дорогий! — ще раз звернулася до нього Єва.

— Ні, я більше не можу! — сказав Сен-Клер, встаючи з місця. — Я цього не переживу! Чому Всесильний