Читати книгу - "Чорнильна кров"

— Пригадую, що ніколи тобі не дозволяв йому що-небудь писати.

Меґі промовчала, а Вогнерукий знову зиркнув на млин.

— Сподіваюся, що Хмароходець доставив листа за призначенням, і старий нікому його не показав. Тобі не треба пояснювати, що можуть накоїти літери.

Він востаннє озирнувся, аж потім вийшов із прихистку за деревами. Подав знак Фариду й Меґі йти за ним і подався до млина. Перед дверима млина на сходах сидів хлопець, і кілька курок, сокорячи, розбіглися, коли Ґвін метнувся до них.

— Фариде, злови кляту куницю! — наказав Вогнерукий, свистом підкликаючи до себе Пронозу.

Ґвін зашипів на Фарида, прослизнув між його ноги й пострибав за куркою. Сокорячи, птаха пурхнула по сходах млина вгору, за нею повз хлопця промчала куниця. За мить кудкудакання стихло, і Меґі стривожено поглянула на Вогнерукого.

— Чудово! — пробурмотів він, даючи заскочити до свого наплічника Пронозі. — Куниця в борошні й мертва курка. Ми завоюємо прихильність до себе! От, згадай чорта…

Чоловік, котрий завантажував воза, обтріпав запорошені борошном руки об штани і підійшов до них.

— Перепрошую! — вигукнув назустріч йому Вогнерукий. — Де мельник? Я, звісно, заплачу за курку. Ми тут, щоб дещо забрати. Листа.

Чоловік зупинився. Він був на цілу голову вищий за Вогнерукого.

— Тепер я мельник, — сказав він. — Мій батько помер. Листа, кажете? — Він уважно оглядав подорожніх. Найдовше він затримався на обличчі Вогнерукого.

— Так. Листа з Омбри! — відповів Вогнерукий, поглядаючи вгору на млин. — Чому він не меле? Селяни не приносять зерна чи робітники перевелися?

Мельник стенув плечима.

— Вчора один приніс вологу спельту. Висівки посклеювали жорна. Мій робітник годинами намагається очистити їх. Що то має бути за лист? І для кого? На чиє ім'я?

Вогнерукий задумливо поглянув на нього.

— То ви маєте листа?

— Він для мене, — сказала Меґі й підійшла до мельника. — Меґі Фольхарт. Так мене звати.

Мельник пильно поглянув на неї — на її брудну сукню, її сплутане волосся — і кивнув.

— Він у мене там, — сказав він. — Я так багато розпитую лише тому, що лист, який потрапляє у чужі руки, — небезпечна річ. Заходьте, я лиш завантажу мішок.

— Наповни пляшки водою, — прошепотів Вогнерукий до Фарида, вішаючи йому на плече свого наплічника. — Я зловлю кляту куницю, заплачу за курку, і щойно Меґі матиме листа, рушимо далі.

Фарид не встиг і слова мовити, як Вогнерукий зник за дверима млина. Разом із Меґі. Хлопець провів рукою по брудному обличчю і поглянув їм услід.

— Наповни пляшки водою! — бурмотів Фарид, спускаючись схилом до річки. — Злови куницю. Що він собі думає? Що я тепер його слуга?

Хлопець усе ще стовбичив на сходах, а Фарид стояв у холодній воді й занурював гарбузовий бутель. Щось у цьому хлопцеві не подобалося Фариду. Щось у його обличчі. Страх. Так і є. Він боїться. Чого?

«Навряд чи мене», — подумав Фарид і озирнувся. Щось було не так, він відчував. Він завжди відчував, ще колись, в іншому житті, в якому він мусив стояти на варті, вистежувати, прокрадатися за кимось, розвідувати. О, так, він знав, як пахне небезпека. Він запхав пляшки з водою до Пронози в наплічник і полоскотав сонну куницю за вухом.

Фарид помітив мерця, коли зібрався вертати вбрід до берега. Йому здалося, що колись він уже бачив це обличчя. Чи не цей молодик кинув йому мідяка в миску на святі в Омбрійському замку? Тіло заплуталося в галуззі, утім рану на грудях видно чітко. Ніж. Серце Фаридові раптом защеміло, аж подих перехопило. Він поглянув до млина. Хлопець сидів перед млином, напружено вчепившись у плечі, неначе боявся розсипатись від страху. А мельник зник.

З млина не долинав жодний шум, утім це нічого не означало. Дзюрчання води все заглушувало — крики, брязкіт мечів…

«Ну ж бо, Фариде! — гаркнув він на себе. — Підкрадись, розвідай, що там відбувається».

Зігнувшись, він перейшов річку вбрід і поповз за колесом млина до берега. Серце шалено калатало, коли він притулився до стіни млина.

Ґвін. Ґвін забіг усередину. І Вогнерукий пішов за ним. Недобре. Зовсім недобре. Ще й Меґі з ним. Фарид поглянув догори млина. Найближче вікно на добрий шмат вище його голови, та стіна, на щастя, грубо фугована.

— Нечутно, як змія, — прошепотів він собі, підтягуючись угору.

Віконна пройма була біла від борошняного пороху. Затамувавши подих, Фарид зазирнув усередину. Незграбний парубок з придуркуватим обличчям, певно, мельників робітник. Чоловіка поряд із ним Фарид ніколи не бачив, от про іншого, на жаль, не скажеш такого.

Баста. Те саме вузьке обличчя, та сама лиха посмішка. Лиш одяг змінився. Баста вже не вдягав білу сорочку та чорний костюм із квіткою в петлиці. Ні, Баста був убраний у срібно-сірі кольори Змієголова. За паском стирчав ніж, збоку висів меч, а в лівій руці він тримав мертву курку.

Від Вогнерукого його відділяло лише млинове жорно та Ґвін, що сидів на круглому камені й жадібно дивився на курку, а кінчик його хвоста тіпався туди-сюди. Меґі стояла впритул до Вогнерукого. Чи думала вона про те саме, що й Фарид? Про смертоносні слова Феноліо? Можливо, бо намагалась привабити до себе Ґвіна, але куниця нехтувала нею.

«Що робити? — думав Фарид. — Що ж мені робити? Залізти туди? Даремно! Мій недоладний маленький ніж не заподіє нічого двом мечам, а там же ще й робітник і мельник».

— Ну? Це ті, на кого ви чекали? — запитав мельник Басту.

— Так, це вони! — промуркотів Баста. — Маленька відьма й Вогнежер на додачу. Тут очікування воістину мало сенс. Навіть якщо я напевно вже більше ніколи не виб'ю кляте борошно з легень.

Зметикуй щось, Фариде. Ну ж бо. Він розгледівся. Вікно, біля якого стоїть робітник, дерев'яні сходи, що ведуть на горище, певно, там зберігається зерно. Крізь дерев'яний розтруб, який здіймався над даховою покрівлею, засипалося зерно на млинове жорно. Розтруб! Так! А що, як…

Фарид поглянув на млин угору. Чи є там угорі ще одне вікно? Ледь більше за дірку в стіні, та він пролазив і у вужчі шпарини.

Серце йому нестямно билося, коли він дерся стіною вгору. Ліворуч вирувала річка, а з верби так підозріливо витріщилася ворона, неначе ось-ось збиралася видати його мельникові. Фарид задихався, проштовхуючи плечі крізь вузьку шпарину в стіні. Коли він ступив ногами на білі від борошна дерев'яні балки, вони підступно зарипіли, та дзюрчання води заглушило цей шум. Фарид заповз на животі на розтруб і