Читати книгу - "Чорнильна кров"

Внутрішній двір замку видався Феноліо напрочуд спорожнілим, коли вона поїхала. В його комірчині Розенкварц уже чекав із докірливим поглядом біля все ще чистого пергаменту.

— Знаєш що, Розенкварце, — сказав Феноліо до скляного чоловічка і зітхнув, усідаючись знову на стілець, — Вогнерукий скрутив би мені старі в'язи, якби довідався, як я витріщався на його дружину. Та яке це має значення! Він все одно скрутив би мені в'язи, однією причиною більше, однією менше — яка різниця? Він не заслуговує на Роксану, коли так часто залишає її саму!

— Настрій, я бачу, князівський! — зауважив Розенкварц.

— Замовкни! — пробурчав Феноліо. — Зараз цей пергамент заповниться словами. Сподіваюся, ти добре перемішав чорнило?

— Певно, саме через чорнило цей пергамент ще й досі неописаний! — в'їдливо озвався скляний чоловічок.

Феноліо не пожбурив у нього пером, хоча руки свербіли. Блідими Розенкварцовими вустами промовляла істина. І скляний чоловічок не винен, що вона така огидна.

Замок на морі

А інколи в якійсь старезній книзі

підкреслено незрозуміло темним.

Ти якось тут була! Куди ж поділась?

Райнер Марія Рільке. Імпровізації на тему капрійської зими (III)

Саме таким Мо й уявляв собі Сутінковий замок: величезні вежі, важкі й округлі, бійниці, мов западини між срібнодаховими зубами. Мо здавалося, що він бачить перед собою слова Феноліо: «Сутінковий замок, суворий наріст на морі, кожен камінь відшліфовано криками, мури липкі від сліз і крові». Так, Феноліо гарний оповідач. Срібло облямовувало зубці й брами, тяглося вздовж мурів, мов слиз слимака. Змієголов любив цей метал, який його піддані називали слиною Місяця, можливо, тому, що якось алхімік вселив віру в те, ніби срібло відгонить білих жінок: вони ненавидять віддзеркалення своїх блідих облич.

З усіх місць Чорнильного світу оце Мо вибрав би в останню чергу. Втім, у цій оповідці не він обирав свій шлях, багато чого було визначено наперед. Оповідка навіть дала йому нове ім'я. Часом Мо здавалося, ніби воно й насправді його. Неначе він носив у собі ім'я Сойка, як насіння, що у цьому світі проросло зі слів.

Він почувався ліпше. Його все ще лихоманило, перед очима неначе було матове скло, проте цей біль був лагідною кицькою порівняно з хижаком, який ще розшматовував його у шпільманському таборі. Мо міг сідати, зціплюючи зуби, міг повертатися до Рези. Він рідко випускав її з поля зору, неначе міг захистити від поглядів солдатів, їхніх стусанів. Її вигляд ятрив більше за рану. Коли за нею та іншими полоненими зачинилась брама Сутінкового замку, Реза від виснаження ледь трималася на ногах. Вона зупинилася і поглянула вгору на мури, які її оточували, як мишеня, що розглядає мишоловку, в яку потрапило. Один із солдатів підштовхнув її держаком списа, Мо з задоволенням схопив би його за горло й задушив би. Ненависть бриніла йому на вустах і в серці, і він проклинав власну слабкість.

Реза поглянула на нього, намагаючись усміхнутись, та була надто знесилена, і він побачив її страх. Солдати загнуздали коней, оточили полонених, неначе їм було куди тікати поміж прямовисних мурів. Гадючі голови, що підпирали дахи й карнизи, не залишали сумніву в тому, хто був господарем цього замку. Вони дивилися згори на безпорадний гурт, висолопивши роздвоєний язик з вузької пащі, вирячивши очі з червоного коштовного каміння, полискуючи срібними лусочками на головах, мов риб'ячою шкірою у місячному сяйві.

— Сойку ведіть до башти! — полинув голос Рудого Лиса широким внутрішнім двором замку. — Решту до в'язниці!

Вони хотіли розлучити їх. Мо бачив, як Реза, ледь тримаючись на ногах, підійшла до Рудого Лиса. Один із кінних так грубо відштовхнув її чоботом, що вона впала. І Мо відчув біль у грудях, немов ненависть породила щось. Нове серце, холодне й черстве, готове вбити.

Зброя. Якби він мав бодай яку зброю, один з огидних мечів, які всі вони носили за пасками, або ножа. Здавалося, у світі не було нічого більш жаданого, ніж отакий гострий шматок металу.

Вони стягнули його з воза. Мо мало не падав, однак тримався прямо. Четверо солдатів схопили його, і він уявив, як вбиває їх, одного за одним. А в грудях нове холодне серце відбивало такт.

— Гей, обережніше з ним! — гаркнув Рудий Лис на чоловіків. — Гадаєте, я увесь триклятий шлях тягнув його сюди для того, щоб ви, телепні, його тепер уграли?

Реза заплакала. Мо чув, як вона називала його ім'я, знову й знову. Він обернувся, але ніде її не бачив, чув лише її голос. Мо вигукнув її ім'я, розштовхав солдатів.

— Гей, припини! — гримнув на нього солдат. — Чого хвилюєшся? Скоро знову зійдетеся. Змієголов любить, коли жінки присутні під час страти.

— Він ніяк не може насолодитись її голосінням і скиглінням, — глузував інший. — От побачиш, тільки заради цього її залишать трохи пожити. А ти отримаєш розкішну страту, Сойко, можеш бути певен.

Сойка. Нове ім'я. Нове серце. Як шматок льоду в грудях, з гострими, як лезо, краями.

Млин

Ми їхали і їхали верхи, і нічого не відбувалося. Усюди, куди ми прибували, було тихо, спокійно і гарно.

«Тихий вечір в горах, — так можна було б назвати цю картину», — подумав я; якби вона не була така неприродна.

Астрід Ліндґрен. Брати Лев'яче Серце

Понад три дні Вогнерукий з Меґі та Фаридом добиралися до Мишачого млина. Три довгі, сірі дні, за які Меґі не вимовила й слова, хоча Фарид намагався підбадьорити її. З неба мрячило, і вже невдовзі жоден із них не пам'ятав, як це — спати в сухому одязі. Лише коли якось увечері перед ними відкрилася темна долина з млином, із-за хмар проглянуло сонце. Сідаючи за пагорби, воно заливало золотом річку й покриті гонтом дахи. Жодна інша хата не виділялась так, як мельникова: кілька стаєнь, млин, велике дерев'яне колесо, глибоко занурене у воду. Берег річки, на якому стояв млин, поріс вербами, тополями, вільхою, дикими грушами та евкаліптовими деревами. Перед сходами до млина стояв віз, його саме завантажували мішками. Крім чоловіка й хлопчика, котрий, побачивши подорожніх, побіг до будинку, нікого не було видно. Все виглядало мирно й спокійно, дзюрчання води заглушувало навіть цвіркотіння цикад.

— Ось побачиш, — прошепотів Фарид до Меґі,— Феноліо щось написав. Неодмінно.

— Ми запитаємо про листа і рушимо далі, — мовив Вогнерукий. — Сюди приходить чимало людей, і після того, що трапилось на дорозі, тут з'являться солдати. Як на мене, нам би зачекати, щоб усе знову втихомирилось, але…

— А якщо