Читати книгу - "Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя"

додолу очі. З-під шовкової нижньої спідниці виглядали вузька щиколотка й маленька ніжка, взута в елегантний лакований черевичок. Вона простежила за його поглядом і усміхнулася якоюсь особливою, всезнаючою усмішкою. Ця усмішка розсердила Ернста, йому здалося, що він поводився по-дитячому й виставив себе на посміховисько. Він швидко осушив келих і з награною жвавістю заговорив з Ойґеном. То був добродушний і легковажний хлопець. Він одразу ж узявся розповідати про свою останню пасію.

– Ми з нею живемо в одному будинку: вона внизу, я поверхом вище. Я – музикант, вона ж у музиці дилетантка, грає тільки прості сонатини й «Усе оновлює місяць травень» – та й то з помилками. До того ж грала вона здебільшого ввечері, коли я почувався втомленим чи хотів працювати. Ще й виявилась дуже добросовісною ученицею благородного мистецтва, тому щодня вправлялася одну-дві години, безперервно повторюючи ті самі такти: один-два-три-чотири і знову один-два… – та ти й сам знаєш. У перші дні мене аж розпирало від злості, особливо коли я уявляв собі ту стару квочку. Час від часу я молотив шваброю по підлозі, вимагаючи тиші та спокою. Тоді вона грала ще голосніше. А я стукав іще лютіше. Врешті-решт одного вечора, коли вона знову стала грати, я так розгнівався, що аж гримнув об підлогу столом – лиш би змусити її затихнути, – а потім, уже просто оскаженівши, кинувся сходами вниз, щоб поскаржитися домовласнику. І кого ж я зустрічаю на першому поверсі? Мою супротивницю, що теж поспішає до господаря будинку! Я думав побачити стару гуску, а натрапив на привабливу дівчину з кучерявим волоссям, а вона сподівалась зустріти буркотливого старого подагрика, а наштовхнулася на молодого засмаглого хлопця. Що було далі, можеш і сам здогадатися – ми відсвяткували примирення.

– А що з грою на піаніно? – запитав Ернст.

– Ми граємо в чотири руки, – розсміявся Ойґен.

Тим часом за іншим столиком теж зав’язалася жвава бесіда, проте дама в ній майже не брала участі.

Коли в розмові з Ойґеном запала коротка пауза, Ернст почув розмову за сусіднім столиком. Кавалери розсипалися в лестощах та компліментах. Ернст звів сіро-голубий погляд на даму й холодно та твердо глянув у її чорні очі. Тоді обвів швидким зором кавалерів та іронічно посміхнувся кутиками вуст.

Вона зачарувала його.

Помалу його очі знову опустилися додолу й мимоволі затрималися на тонкій щиколотці.

Вона простежила за його поглядом й одним майже непомітним рухом трохи підняла поділ вечірньої сукні – так, щоб він зміг побачити шовкові панчохи та низ струнких литок. Кров стукнула йому в голову, коли вона знову всміхнулася своєю особливою усмішкою.

Через деякий час вона підвелася. Ернст пожирав її очима, а вона, обернувшись, кинула на нього швидкий загадковий погляд. І відразу ж у супроводі своїх кавалерів гордо вийшла на вулицю.

В Ернстових жилах закипіла кров. Опера «Кармен» і так змусила його серце прискорено битися, а близькість вродливої жінки, що так сильно збурила його почуття в ролі Кармен, геть його доконала. Він неуважно слухав Ойґенову балаканину, а незабаром і зовсім пішов додому. Але вдома його ніяк не брав сон. Перед його зором стояли розмиті вогні сцени, а чарівливий голос наспівував: «Остерігайся – я ж тебе кохаю!» Він намагався думати про Елізабет. Але йому здалося, що її чистий образ вкрився в його душі темними плямами. У повному душевному сум’ятті він знову одягнувся і вибіг у темну ніч. Усі його фантазії ще не набули конкретних обрисів. Він приписував їх своїй гарячій крові, своїй молодості, збудливій музиці… Та все одно за всіма цими відмовками та відмазками таївся один-єдиний образ – небезпечний і принадний образ цієї жінки.

Усі наступні дні Ернст щовечора ходив в оперу. Після спектаклю щоразу прямував у той самий невеличкий ресторанчик. Але на Ланну Райнер більше не натрапив. За тиждень те гарячкове збудження спало – він знову дивився на світ тверезими очима й підсміювався з себе самого. Із запалом знову взявся за навчання, яке останнім часом трохи занедбав. Він багато гуляв, обминаючи будівлю опери десятою дорогою. На безлюдних лісових стежинах ніжно шелестіли крони дерев – саме вони подарували йому прекрасний мотив, який він потім обробив у стилі спокійних серенад Гайдна й назвав свій квартет «Елізабет». Того вечора, коли він завершив над ним роботу, його охопив зовсім незвичний, спокійний і радісний настрій. Він спакував ноти, а заразом і дуже теплий, сердечний лист до Елізабет. Тоді зручно відкинувся на спинку крісла й умиротворено глянув на сині вечірні сутінки. Це почуття умиротвореності було для нього таким новим, що він не міг спокійно ним насолоджуватися, тому з прискіпливою допитливістю став дошукуватися його причин і роздумувати. У душі відразу ж зароїлися злі духи й демони, спокій випарувався, немов дим, а він знову боровся сам із собою. «Якби ж можна було б хоч раз у житті бути чесним перед собою, – думав він. – Наше життя – ілюзія й обман… Проте все одно в нього віриш…»

Він втупився поглядом на адресу. Панні Елізабет Гайндорф…

– Міньйона, – замріяно прошепотів він… І почуття спокою відразу ж повернулося. – Отже, це ти… – промовив він зворушено й поцілував її ім’я. – Ти, моя міньйона… – Він уявив собі кохану постать: ось вона у білій сукні стоїть біля рояля – тонкі риси обличчя, золотаве волосся й глибокі темно-сині очі. – Душа моя, – тихо вирвалось у нього. – Ти – моя душа…

І він занурився у думки про Елізабет, аж поки добра матінка-ніч ніжним дотиком рук не заплющила його очі…

Усі наступні дні заповнила важка напружена праця. Вряди-годи забігав Ойґен і розповідав про свої пригоди. Він по самі вуха закохався у Ланну Райнер і тепер міг годинами про неї розказувати.

– Уяви собі, – сказав Ойґен, – вона нещодавно відшила одного графа. Висловлюючи свій захват і поклоніння, добродій спершу надсилав їй численні кошики квітів, а тоді наважився шанобливо запросити її на вечерю. Розсміявшись, вона погодилася, але за умови, що з ними піде ще й пані Мюллер, бідна статистка з їхнього театру. Граф придумував тисячі відмовок, але вона наполягала. Врешті-решт він поступився: пані Мюллер змогла досхочу наїстися, а граф спересердя пішов додому.

Вислухавши розповідь Ойґена, Ернст розреготався. Але то був якийсь дивний уривчастий сміх. Він і сам був неабияким гордієм, тому його гордості імпонувала поведінка Ланни Райнер.

Одного вечора Ойґен прийшов із доброю звісткою – він дізнався, куди часто їздить співачка. А вчащала вона до одного невеличкого селища, відомого місця пікніків та вилазок.