Читати книгу - "Господь симпатазує аутсайдерам. 10 книг віршів"

Але чуттям,

яке осіло,

орнаментом

в старих тканинах

ти вмієш розрізняти світло

в деревах, друзях і тваринах.

Так само

рік важка протяжність —

заповнена дбайливо

ніша —

плекаючи з роками вдячність,

стає чим глибша тим тихіша.

+ + +

З відлигою швидко пітніє скло,

вичищається крига, мов рештки луски,

і сніг, ніби пряжене молоко,

невагомий робиться і легкий.

За довгу зиму я втратив лік

різнобарвним світилам, тіням узвиш,

які проживають горішній вік,

наче отари між пасовищ.

І хоч блукають нічні стада,

та завжди приходять з чужих сторін,

бо стежка їх біла, а віра тверда,

ніби ще не розведений аспірин.

+ + +

Музика, очерет,

на долоні, руці.

Скільки пройде комет

крізь понадхмар’я ці.

Як проступа тепло

через ріки, міста.

Все, що у нас було —

тільки ця висота.

Все, що трималось вій,

голос печальний, плач,

я скидаю на твій

автовідповідач.

Поїзд твоїх химер

не зупиняє біг,

нам з тобою тепер

падає різний сніг.

Нарізно кров поспіша,

солодко шириться лет,

тихо росте душа,

мов ламкий очерет.

+ + +

Теплий кисень.

Відкрито пори.

На загати

в небесній шкірі,

на затемнені коридори

обережно,

в протягах, пір’ї,

в жовтих проймах

мерзлих приміщень,

в парафіні,

в оздобах жерсті,

спершу хистко, затим — пряміше

сходить снігу

ламке пришестя.

Зріють ріки —

щоранку різні,

і в воді,

що втрачає терпіння,

проступають, мов сік при зрізі,

перші прожилки

потепління.

Перестуджуйся.

Срібна сутінь.

Засторога

твоя повільна.

Півпрозора твоя присутність.

Пружні рухи.

Високі вікна.

Вулиця Ганни

На розі Ганни гаснуть ліхтарі.

Напружено зависнувши вгорі,

поволі обертаються сузір’я —

довкола неба, ближче до землі,

де світла ніч, і речі при столі,

і на дахах лежить пташине пір’я.

По вулицях лишиться німота.

Дбайливо проминаючи міста,

я відчував перепади напруги

того, хто ліпить трав ламкі хрящі,

з чиєї втіхи сипляться дощі

на довгі придорожні лісосмуги.

Від тих часів минуло стільки літ —

серпневий мул і вересневий лід —

як нині легко пригадати фарбу,

нічних зізнань незрозумілий плин,

гарячі стебла втомлених рослин,

багряні рештки втраченого скарбу.

Минала осінь — тихо, уночі;

приходив ранок, діставав ключі,

і стверджував відвертість невситиму —

що навіть тут, хоч світло навкруги,

не можна оминути ці сніги,

не можна передбачити цю зиму.

+ + +

Навіть якби ти покинула ті місця

в яких народилась і де лишалась чекати,

де формувались риси твого лиця

і починались географічні карти,

навіть якби ти вживала чужі слова,

торкалась чужих плечей і чужих простирадел,

і навіть звідтіль, куди мало хто заплива,

не поверталась, хоч хто би тобі не радив,

навіть якби ти тікала від власних слідів,

від власних снігів на подвір’ї і сонця в ринвах,

якби уникала присмерків і холодів,

приспавши чужих кошенят на своїх колінах,

ти би примчала, всупереч всім листам,

назад — де високі дими і гарячі стіни,

напевне знаючи, що навіть там

ти його не зустрінеш.

+ + +

Вирощено і нищівно

над каменями і кущами

повітря заповнене щільно

душами і дощами.

Підпис, місце печатки,

Виводиш, наче харизму,

блаженні першопочатки

східного сепаратизму.

Коли літає, померши,

радіо над домами,

і березень, як уперше

обступає димами.

Я бачив твої падолисти,

ту ніч, що тебе огорне

там, де високі під’їзди,

мов застуджені горла.