Читати книгу - "Нічний адміністратор"

— Коркоран постійно щось винюхує про мене, — сказав Джонатан. — Все ніяк не заспокоїться.

— Його час минув і він ревнує. Але не випробовуй долю. У жоден спосіб. Зрозумів? — Він мав на увазі кабінет за Роу-перовою спальнею. Інтуїція йому підказувала, що Джонатан усе ще хоче туди пробратися.

Джонатан поклав телефон назад у коробку, а коробку закопав у її тимчасову могилу. Потім притоптав землю на цьому місці, а зверху закидав порохом, листками, кедровими шишками і сухими ягодами. Він побіг далі вниз до пляжу.

— Вітання, містр Томас, окрасо цього острова. Як поживає сьогодні ваша безсмертна душа?

Це до Джонатана звертався раста Амос, який саме ішов берегом, тримаючи в руках валізку. Ніхто у нього ніколи нічого не купував, проте це його не засмучувало. Мало хто взагалі тепер приходив на пляж, проте він сидів тут цілими днями, вдивляючись в обрій і покурюючи марихуану. Інколи він відкривав свою валізку і викладав на світ Божий увесь свій товар: намиста з мушель, блискучі шалики, а ще самокрутки — скручену в оранжевий папіросний папір марихуану. Інколи він танцював, хитаючи головою і усміхаючись небу, і тоді його пес Боунс, який бігав поруч, починав завивати. Амос був сліпий від народження.

— Містр Томас, ви вже бігали туда, де гори куряться, на Міс Мейбл, пра? Ви вже сьодні поговорили з духами вуду, прада, містр Томас? Ви поселали їм послання, поки були там, де куряться гори? — Гора Міс Мейбл була єдиною горою у місцевості і висота її була щонайбільше сімдесят футів.

Джонатан продовжував усміхатися, хоча який сенс усміхатися сліпому?

— Так, Амосе, не те слово куряться.

— О, так, як чудово! — Амос почав пританцьовувати. — Містр Томас, я ніколи не ляпаю лишнього. Я сліпий жебрак, який не баче нічо безстидного і не чує нічо безстидного, містр Томас. І не співає нічо безстидного, нє-нє, сер. Він продає шалики по двадцить п’ять пахучих доляриків за штуку і йде своєю дорогою. Містр Томас, не бажаєте купити чудовий шовковий фуляр[83] ручної роботи для свої дами серця? Сер, такий вишуканий, шо більш ніде такого не найдеш?

— Амосе, — сказав Джонатан, поклавши долоню на його руку на знак дружби, — якби я курив стільки марихуани, як ти, то вже налагодив би прямий зв’язок з інопланетянами.

Але, діставшись крикетного майданчика, Джонатан розвернувся і знову побіг на пагорб, щоб переховати свою чарівну коробку серед покинутих бджолиних вуликів. Лише по тому він побіг тунелем у напрямку Кристалу.

«Зосередься на гостях», — говорив Берр.

«Ми мусимо мати списки гостей, — говорив Рук. — Ми маємо знати імена і номери кожного, чия нога ступала на острів».

«Роупер знається з найгіршими людьми світу цього», — говорила Софі.

Відвідувачі приїжджали на будь-який колір і смак, й залишалися на різні строки: були гості на вихідні і гості на обід; гості, які вечеряли, ночували і покидали острів зранку наступного дня; гості, які не завжди навіть склянку води встигали випивати, проте прогулювалися з Роупером берегом у супроводі охорони, яка трималася позаду, а потім одразу ж відлітали геть, ніби дуже зайняті люди.

Були гості на літаках і гості на яхтах; були гості, які не мали ні того, ні іншого, і їх забирали Роуперовим літаком, або, якщо вони жили на сусідському острові, «вертушкою», пофарбованою у сіро-синій колір «Айронбренду» і позначеною гербом Кристалу.

Запрошував гостей Роупер, а Джед їх приймала і піклувалася про них, як і належить господині, проте, здавалося, для неї було питанням честі аніскілечки не знати про діловий бік їхніх відвідин.

— Томасе, а чому власне я повинна цим перейматися? — судомним театральним голосом запротестувала вона після від’їзду однієї особливо неприємної пари німців. — У домі достатньо і однієї людини, яка би так переймалася справами. Мені значно більше до душі поводитися як Роуперові інвестори і сказати йому: «Ось мої гроші і моє життя, раджу вам достобіса гарненько за ними приглядати». Корксе, тобі не здається, що це єдиний спосіб вижити у цьому всьому? Інакше я просто не змогла б спати, правда?

— Сонечко, ти абсолютна маєш рацію. Моя тобі порада, пливи за течією, — відповів Коркоран.

«Дурненька маленька наїзниця! — по думки злився Джонатан, тим часом як уголос шанобливо погоджувався з усіма її скаргами. — Натягнула на себе рожеві окуляри і ще й просиш мого схвалення!»

Щоб краще запам’ятовувати, він розділив гостей на категорії, назвавши кожну словом з роуперомови.

Спочатку йшли молоді і завзяті Денбі і Макартури, вони ж Макденбі, які обслуговували офіси «Айронбренду» в Нассау. Вони ходили до того ж самого шевця, розмовляли з однаковим пролетарським акцентом, з’являлися тоді, коли Роупер їх викликав, і зникали, щойно він їм казав забиратися, інакше наступного ранку вони б ніколи вчасно не добралися до своїх робочих місць. Роуперу вони діяли на нерви, як і Джонатану. Макденбі не були для Роупера ні партнерами, ні друзями. Завдяки їхнім постійним балачкам про купівлю-продаж землі у Флориді і котирування на Токійській біржі вони радше були Роуперовим прикриттям, нудним фасадом його респектабельності.

Потім ішли Роуперові «постійні візитери», без пустослів’я яких не відбувався жоден прийом на Кристалі: до них належав лорд Ленгборн, якого час обходив стороною і чия нещасна дружина пильнувала за дітьми, поки він танцював з їхньою нянею, тісно до неї притулившись; а ще молодий знатний гравець у поло — друзі називали його Анґус — і його мила дружина Джулія, спільна мета життя яких, окрім крикету в Саллі і тенісу в Джона і Враяна, а також читання біля басейну романів для покоївок, полягала у тому, щоб пересидіти певний час у Нассау, поки не стане безпечно пред’явити права на будинок у Пелем-Кресент, і на замок у Тоскані, і на маєток у Вілтширі, який разом з прилеглою територією займав п’ять тисяч акрів і про чию колекцію витворів мистецтва ходили легенди, і на острів неподалік Квінсленду, усе це на даний момент вважалося власністю якоїсь нічийної офшорної фіскальної контори, як і кілька сотень мільйонів доларів, щоб залагодити цю справу полюбовно.

«Постійні візитери» користувалися привілеєм приводити з собою друзів:

— Джедс! Підійди сюди! Ти пригадуєш Арно і Джорджину, приятелів Джулії, вони вечеряли з нами у Римі в лютому? У рибному ресторанчику позаду Байрона? Ну, Джедс, згадуй!

Джед скорчила найприязнішу свою гримасу. Спочатку вона