Читати книгу - "Корделія, Rin Voarg"

Осінь приносить не лише пожовкле листя,

а й тіні, що ховаються між променями сонця.

Іноді саме ці тіні стають

найзагадковішою частиною нашого життя.

Сьогоднішній вересневий день у Ральтені був незвично холодним і вологим, але в ньому відчувався затишок, якого так не вистачало в минулому житті. Осіннє сонце пробивалося крізь густе гілля каштанів, кидаючи золотисті плями на бруковані доріжки вулиці Пряної. Вологий вітер приносив із собою запах мокрого листя, свіжоспеченого хліба й легкий аромат трав, що долинав із місцевих крамниць. Я ще не навчилася розрізняти всі відтінки запахів, але зараз кожен аромат пронизував мене до кісток. Важко уявити, як раніше я жила, не помічаючи цієї палітри.

Я обережно переступала через калюжі, лаючи себе за те, що не вдягла тепліший плащ. Мої рудуваті локони спадали на плечі, а в руках я тримала плетену корзину з травами. Дзвіночки на дверях задзвеніли, коли я зайшла в крамницю.

Кассандр і Вельмор зміряли мене короткими поглядами. Кассандр, як завжди, виглядав невимушено, навіть у своїй суворості, а Вельмор відразу подарував теплу, хоч і ледь помітну, посмішку.

— У тебе є звичка страждати на публіку, — промовив Кассандр, навіть не повернувши голови, поки наповнював баночку порошком із оленячого рога.

— Це не страждання, це стиль, — відповіла я з сарказмом, підтягуючи пальто ближче до себе.

— Ну, виглядаєш ти, як хтось, хто зараз чхне, — кинув він, ледь стримуючи посмішку.

— Дякую за комплімент, — буркнула я, але без справжнього роздратування.

— Час обіду, — усміхнувся Вельмор і подивився на мене. — Корі, як щодо булочки й чаю?

— О, чудова ідея, — відповіла я, відчуваючи, як думка про щось тепле й солодке трохи підняла настрій.

— Ей, ти тільки що прийшла, — дорікнув Кассандр, поклавши баночку на стіл.

— Я не надовго, — відповіла я, ставлячи кошик із травами на стіл. — Тобі щось принести?

— Ні, дякую, — коротко сказав він і повернувся до своєї роботи.

Ми з Вельмором вийшли на вулицю, і прохолодне повітря відразу охопило мене. Осіннє небо затягнули сірі хмари, і лише тьмяне світло ледь пробивалося крізь важкий туман. Легкий вітерець ніс запах мокрого листя, кориці й випічки з «Котельні».

— Яка ж у них завжди смачна випічка, — промовила я, вдихаючи солодкий аромат. Мій голос звучав майже мрійливо.

— Цей запах міг би вгамувати навіть твою буркотливість, — зауважив Вельмор з ледь помітною посмішкою.

— Не ставай схожим на Кассандра, будь ласка, — відповіла я, примруживши очі. — Мені потрібен хоч один союзник, який мене не засуджує.

— Союзник чи співучасник? — пожартував він.

— Хтось має підтримувати баланс у цьому світі, — саркастично відказала я.

Ми раптово зупинилися біля дошки оголошень. На ній висіло нове фото зниклого хлопчика. Маленьке обличчя на чорно-білому знімку здавалося надто беззахисним, ніби саме прохало про допомогу.

Вельмор стояв поруч, засунувши руки в кишені. Його погляд був прикутим до оголошення, а обличчя виглядало загостреним від напруги. Здавалося, він повністю занурився у власні думки.

— То як проходить твоє розслідування? — пошепки запитала я, майже боячись порушити цю важку тишу.

— Вона не в собі, — коротко відповів він, не відводячи погляду.

Я зрозуміла, що він говорить про Безсердечну.

— Я знайшов записи про схожі зникнення дітей, — продовжив чаклун після паузи. — Це повторюється приблизно кожні пʼятдесят років. Зникають лише хлопчики.

Його слова, сказані таким рівним, спокійним тоном, ніби підкралися до мене й вжалили в саме серце. Я не знала, що сказати. Вітер холодним подихом торкнувся моєї шкіри, а думки заплуталися, як клубок, який неможливо розплутати.

— Мені здається, — повільно промовив Вельмор, — що ці злочини можуть належати різним відьмам. Адже ми старіємо після двохсот років. Навіть сторічна відьма виглядає молодо, наче їй двадцять пʼять. Чому ж усе повторюється так часто? Невже в Аларії не одна, а декілька божевільних відьом.

— Думаєш, вона настільки божевільна, що не сприймає навіть натяку на старість? — запитала я, намагаючись знайти хоч якусь логіку в цьому кошмарі.

— Те, що вона божевільна, — це поза сумнівом, — холодно відповів Вельмор. — Але схоже, для неї це більше, ніж спосіб втримати молодість. Можливо, вона вбирає не лише юність, а й силу. Немовлята хоч і слабкі фізично, але магія в них присутня.

Його слова обпекли мене, залишивши важкий осад.

Двері пекарні відчинилися, і на мить теплий аромат свіжого хліба та кориці обволік мене спокоєм. Але цей спокій був оманливим, як тимчасове укриття під час бурі.

— І ще, — раптом додав Вельмор, його голос прозвучав напружено, — Кассандр просив мене...

— Просив що? — я повернулася до нього, відчуваючи, як тривога росте всередині.