Читати книгу - "Брама Птолемея, Джонатан Страуд"

Нічого не сталося. Двері не відчинялись.

Натаніель вилаявся й випустив клямку. Все-таки замкнено…

Він гарячково міркував. Замкової щілини не видно. Якесь закляття? Його він не знає…

Аж тут йому сяйнула просто-таки дурна думка. Він знову крутнув клямку — й цього разу штовхнув двері.

Нарешті! Двері відчинились. Випустивши клямку юнак затамував подих…

Назустріч йому не вирвалося жодне Морове Закляття. Вгорі автоматично спалахнуло світло — мабуть, у стелі був ув’язнений якийсь полонений біс. Усе залишалося таким самим, як і два дні тому: мармуровий постамент у центрі, захаращений купою скарбів; порожні кутки кімнати; круг постамента — широка смуга зеленкуватих плиток, що підходить майже до самісіньких дверей…

Натаніель потер підборіддя. Судячи з усього, варто йому наступити на ці зеленкуваті плитки, як на нього впаде Морове Закляття — і він за кілька секунд загине страшною смертю. Неприємна думка… Як же обійти їх? Смуга плиток надто широка, щоб перескочити її. Пробратись над ними теж не вийде — літати він поки що не вміє…

Юнака огорнула нерішучість. Назад дороги немає — становище надто скрутне, та й Кіті на нього сподівається. Але ж увійти до сховища — це певна смерть. Нема чим навіть захиститись — ні Щита, ні Чарів…

Аж тут його погляд упав на річ, що лежала посередині постамента. Нефрит у витонченій оправі з карбованого золота — он він, звисає на ланцюжку з дерев’яної стойки. Амулет Самарканда… Натаніель чудово знав, що це за штучка. Він бачив, як цей амулет відбив силу демона Рамутри — а вже з якимось Моровим Закляттям він упорається й поготів. Може, добігти до нього щодуху — і?..

Натаніель прикусив губу. Ні, до постамента дуже далеко. Він нізащо не встигне дістатися до амулета перш, ніж…

Ні, його стривожив не звук. У коридорі за його спиною було тихо. Несподіване передчуття, від якого аж мороз пробіг поза шкірою, змусило Натаніеля озирнутись. Від того, що він побачив у коридорі, йому звело живіт і підкосило ноги.

Найманцеві пощастило кулаками й кинджалом порозкидати всі тіні, крім однієї, — їхні рештки лежали на підлозі круг нього. З-за кам’яної стіни на нього досі лізли нові вартові демони — один з них здалека жбурнув у найманця блакитний Імпульс; бороданя на мить відкинуло до стіни, та він не здавався. Не звертаючи жодної уваги на тінь у себе на спині, що намагалася задушити його, найманець нахилився й скинув спочатку один чобіт, далі другий. Чоботи вдарились об стіни і впали на підлогу.

Бородань відійшов якнайдалі від того місця. Тіні негайно облишили його: вони закружляли круг чобіт, нюхаючи й тикаючи їх довгими пальцями. Тінь на спині найманця теж заворушилась. Той стенув плечима, змахнув срібним кинджалом — і тінь перетворилась на дві немічні рештки, що вчепились одна в одну на підлозі.

Натаніель побачив, як найманець рушив коридором у його бік. Повільно, але невблаганно він наближався. Плащ його був пошматований, він ішов у самих шкарпетках. Напад вартових демонів, здається, виснажив його: обличчя найманця було сизе від утоми, він накульгував і кашляв з кожним кроком.

Натаніель стояв на порозі скарбниці. Він шалено крутив головою на всі боки, дивлячись то на зелені плитки, то на бороданя. Його нудило зі страху; він не мав жодного вибору, крім того, яким чином померти…

Юнак спробував заспокоїтись. З одного боку, смерть справді неминуча. Судячи з виразу найманцевого обличчя, вона буде болісна. А з іншого боку..

Холодний блиск Амулета Самарканда вабив його з постамента. Як же він далеко… Гаразд. Морове Закляття, принаймні, вб’є його швидко.

Натаніель наважився. Він вийшов із скарбниці в коридор, назустріч найманцеві, що саме підходив до нього.

Блакитні очі втупились у нього. Бородань усміхнувся й заніс кинджал.

Натаніель крутнувся на місці й щодуху помчав назад, до сховища. За його спиною пролунав страшний рев, та він не звернув на нього уваги, зосередившись на тому, що було попереду. Головне — розбігтись як слід, щоб проскочити зелені плитки якнайшвидше!

Плече обпекло раптовим болем. Юнак скрикнув, мов поранена тварина, спіткнувся, але не зупинився. Ось він увірвався крізь двері до сховища: попереду тяглися зелені плитки…

З-за спини долинули кульгаві кроки, тоді — глухий кашель.

Межа плиток! Натаніель стрибнув, намагаючись пролетіти якомога далі…

Приземлився. Побіг.

Довкола залунало сичання тисячі змій, з плиток почав здійматися жовто-зелений туман.

Постамент височів попереду; на ньому виблискували скарби. Посох Ґледстона, гаптована самоцвітами рукавиця, заплямована кров’ю стародавня скрипка, келихи, мечі, скриньки, гобелени… Однак Натаніелеві очі були прикуті лише до Амулета Самарканда.

Зеленкуватий туман огорнув усе каламутним серпанком. Натаніель відчув, як йому залоскотало шкіру — аж поки лоскоти перетворились на гострий, нещадний біль. Запахло смаленим…

Ззаду знову долинув кашель. Щось торкнулося його спини.

Постамент! Натаніель простяг руку, схопив ланцюжок, зірвав Амулет зі стойки. Потім стрибнув, крутнувся, впав на постамент — самоцвіти й цяцьки порозлітались на всі боки, — перекотився, впав на плитки по інший бік. Йому пекло очі — він заплющив їх. Шкіра палала вогнем. Здалека пролунав крик болю — це кричав він сам…

Натаніель сліпо просунув голову в ланцюжок, відчув, як Амулет Самарканда ковзнув по його грудях…

Біль ущух. Шкіру ще лоскотало, однак це був тільки залишок болю. Лише плече пекло так само нестерпно. Натаніель почув шурхіт, розплющив одне око — і побачив, як туман клубочиться круг нього, шукає його плоті, але тут-таки огинає його — і втягується в нефрит у центрі Амулета.

Натаніель підняв голову. Звідти, де він лежав, було видно стелю, край постамента, туман, що заповнював кімнату. Більше він нічого не міг розгледіти.

А де ж?..

Кашель. Біля самісінького постамента.

Натаніель заворушився — не дуже швидко, але з усією можливою спритністю. Біль у плечі не дозволяв йому спертись на праву руку. Спершись на ліву, він піднявся навпочіпки, а тоді поволі встав.

По той бік постамента стояв найманець, огорнутий хмарою жовто-зеленого туману. Туплячись у Натаніеля, він досі стискав у руці кинджал. Проте він тяжко спирався об постамент і кашляв з кожним подихом.

Він повільно випростався. Пошкутильгав круг постамента до Натаніеля.

Юнак позадкував.

Бородань пересувався вкрай обережно, ніби найменший порух завдавав йому болю. Він не звертав уваги на хмару Морового Закляття, що жерло його плащ, гризло його чорне вбрання й теплі чорні шкарпетки на кульгавих ногах. Відірвавшись від постамента, він ступив уперед.

Натаніель уперся спиною в стіну в дальньому кінці кімнати. Далі відступати було нікуди. Руки в нього були порожні — срібний диск він,