Читати книгу - "Тенета війни, Павло Дерев'янко"

Аби тільки цей надокучливий голос не завадив йому слухати розмову!

Надвечір людей побільшало. Музики грали класичні європейські композиції, пісні змішувалися з численними розмовами, зливалися із легкими кроками кельнерів, дзвоном приборів і цоканням фужерів.

— Вітаємо, мессере! Раді бачити! Ваш стіл чекає!

До столу наблизилися дорогі лаковані черевики, судячи з підошов, новенькі. Стілець шаркнув, гість усівся. Штани, відзначив Пилип, також були недешевими.

— Ваш стравопис, мессере.

Шевальє замовив кров'яних млинців з олениною та вино на вибір сомельє.

— Французьке?

— Так. Настрій... Мабуть, північ Кот дю Рон... Чи бургундський гран крю. Рік байдуже, на ваш смак.

— Зрозуміло, мессере. Принесу найкраще!

Сашко мав рацію: місця під столом справді вистачало. Бандит міг простягти ноги та помахати ними і все одно не зачепив би характерника.

Сомельє повернувся з пробою, Шевальє продегустував вино та погодив замовлення. Повільно крапали хвилини. Було чутно, як чоловік нетерпляче стукотить пальцями по столу та часом прикладається до келиха.

Його вбивство тільки полегшить усім життя.

— Перепрошую за запізнення.

Нарешті! Стілець відсунувся, Шевальє піднявся і ґречно привітав іншого гостя — до блиску начищені високі чоботи.

— Давно чекаєш?

— Тільки-но замовив, — у тоні Шевальє зникла статечна владність, з якою він спілкувався з челяддю. — Приєднаєтеся?

Гидотний підлабузник.

— Ні. Маю багато справ. Доповідай.

А цей його зневажає.

Офіціант приніс млинці, розмова на мить урвалася.

Протез перегризеними горлянками обидва стануть однаковими.

— Усе зробили за вашим наказом, — рапортував Шевальє, щойно кельнер пішов. — Пес уже в дорозі з моїми людьми.

— Довго впирався?

— Ваші дагеротипи швидко переконали його співпрацювати.

— Я побоювався, що він упреться, — у монотонному голосі другого гостя почулося задоволення. — Добра робота.

— Дякую, месьйо Кривденко.

Голова Таємної Варти власною персоною.

— Цей чоловік може здогадатися, за чим його послали? Може зіпсувати все останньої миті? Кажи прямо, мені не потрібні чергові несподіванки.

— Виключено, — рішуче мовив Шевальє. — Він тупий як баран, уміє тільки шаблями крутити та в гречку стрибати.

Когось це нагадує, чи не так, Пилипе?

— Хоч як дивно, саме таким щастить, — зауважив Кривденко. — Всіх моїх розумак покосили призначенці. За один, холера, день.

— Змішали карти?

— їм це не допоможе, — другий гість підвівся. — Що з тим нишпоркою?

— Пристрелив особисто, — Шевальє піднявся слідом. — Може, на коня, месьйо Кривденко? Вино пречудове. Колекційне!

— Завтра надвечір чекай нових наказів, — проігнорував пропозицію Кривденко. — Гарного вечора.

Чоботи швидко промаршували геть, а Пилип ошелешено перетравлював почуте. Попередження Басюги. Підозри Качура. Слова Шевальє.

Твій друг — зрадник Ордену. Що не зрозуміло?

Саме зараз, поки він тут сидить, брат Еней готується втнути нову дурницю... Підступ, спланований Таємною Вартою. Його треба спинити, доки не пізно!

Запізно, Пилипе. Запізно.

— Комплімент від шеф-кухаря, мессере. Смачного!

А той застрелений нишпорка? Це про кого? Невже про Качура? Він казав, що його стеження могли помітити...

— О, тре бьян!

Поласувати компліментом Шевальє не судилося. Невідома сила смикнула його за ноги і він гепнувся під стіл. За мить бандита протягнуло підлогою, і не встиг Шевальє збагнути, що за чортівня коїться, як зомлів від удару в підборіддя.

Убий його!

Пилип вискочив з-під столу. Охоронці Шевальє як один вихопили зброю. Постріли обірвали концерт, кулі пошматували вікно і характерник перекотився у двір. Завищала налякана дама, пролунало ще кілька пострілів, а Пилип уже тікав садком, через паркан, до дерев, де чекав вірний Буран.

Ми могли вбити їх усіх, боягузе.

Гонитва не забарилася: охоронці мали прудких коней і за хвилину пара вершників уже наздоганяла його. Буран був швидшим, проте Пилип не мав часу на перегони. Треба якомога швидше позбутися цих двох і передати звістку про безголового телепня Енея далі! Свиснули кулі, вдарили у спину, проте, на щастя, то було не срібло. У відповідь характерник вихопив лук, піднявся у стременах, прицілився: вистачило трьох стріл, аби переслідувачі припинили гонитву назавжди.

Бачиш? Не я змусив тебе вбивати їх. Ти сам зробив це.

На небокраї постав дуб, червоне листя виднілося навіть у сутінках. Буран захрипів.

Когось можна вбити і простою кулею, не забув?

Кінь промчав шаленим чвалом ще десяток кроків, перечепився раз, удруге, заіржав, вмиваючись кривавою піною, ступив ще кілька кроків, вірний до останнього, і повалився — Пилип тільки встиг зістрибнути.

Він жив задовго, як на коня сіроманця.

Небом плив кривавий місяць, Буран стогнав, в його очах стояв біль. Пилип бачив такі очі на війні — у погляді стояв смертельний вирок. Сіроманець провів рукою поміж очей старого друга та одним ударом ножа припинив його страждання. Жалоба буде потім.

Він побіг далі — ще є час, ще можна встигнути! — коли помітив біля дуба іншу постать. Воропай.

Це той покидьок. Він готується вбити нас.

— Замовкни, — не втримався Пилип. — Замовкни.

Його запах. Удари його серця. Він усе знає. Він прийшов по нас.

— Зрада! Зрада! — закричав Пилип відчайдушно.

Олекса рушив йому назустріч.

Ти вбив тих, кого вважав небезпечними.

М'язи раптом скувало і він упав горілиць, завмер у чужому тілі на холодній траві. На небі стікав кров'ю місяць, дивовижне явище, що трапляється раз на вісімнадцять років.

Тепер моя черга.

— Еней працює на Варту! Зупини Енея! — закричав Пилип останнім зусиллям.

Замовкни.

Кров з місяця полилася просто в обличчя, пекуча, яскрава, солона кров, лилася, допоки він не захлинувся.

А потім запала темрява.

***

Грубі металеві стіни, замок на дверях, загратоване віконце під самим дахом, сталеві кільця у підлозі для ланцюга між кайданками — сердюки користуються такими каретами для перевезення бранців. Гнат кайданок не мав, проте сидів без зброї, без череса, без взуття. Без волі.

Мовчазна мандрівка тривала кілька годин при тьмяному світлі пари ліхтарів. Судячи зі звуків назовні, вони виїхали з Києва, довго котилися трактом, звернули на гостинець, що згодом відгалузився битою дорогою, де кожна калабаня відчувалася рипінням вісі, стрибками ліхтарів на гаках і нещадними ударами лавки по пасажирських задах.

Коли карета спинилася, один із конвоїрів, потираючи сідниці, наказав Гнатові:

— Лахи залиш тут.

Слова він доважив помахом піштоля. Зброя не вразила: всю дорогу характерник вивчав три заряджені сріблом дула перед собою.

— Знаєш, що робити? — спитав конвоїр, коли спіднє Гната впало на купку скинутого одягу.

За столітнім законом, що мав