Читати книгу - "Примарний Хлопець, Джонатан Страуд"

— Так, — сер Руперт Ґейл знову затарабанив по перилах. Тоді обернувся спиною до річки і зненацька витяг рапіру й зробив випад у бік Локвуда. Він орудував так швидко, що я ледве встигла все це помітити. Не зрозуміла я й того, яким чином Локвудові пощастило затримати кінчик його клинка ефесом своєї рапіри. Кілька хвилин клинок залишався в пастці металевих завитків ефеса. Я відчувала, як вони напружились — і сер Руперт. і Локвуд. Ця затримка дозволила мені простежити напрямок удару: якби сер Руперт влучив, його клинок прохромив би Локвудові легені й пронизав серце.  

Білявий молодик позадкував, із скреготом вивільнивши свою зброю. Очі його палали, він легко балансував навшпиньки...  

— Браво, — нарешті сказав він. — Чудово.  

— Ваш випад теж чудовий, —Локвуд обернувся до нього. — Щоправда,   я    ніколи не нападаю ззаду.  

— Не зовсім ззаду, пане Локвуде. Ви мали змогу захиститись і якнайкраще скористались нею, — сер Руперт скуйовдив собі волосся. — Що ж, наших спільних ворогів знищено, але ж ми з вами залишились. Сам на сам. Хіба це не блискуча нагода завершити нашу суперечку?  

— Агов! — обізвалась я. — Що значить «сам на сам»? А про мене забули?  

— Не турбуйся, Люсі, — відповів Локвуд, відгортаючи пальто й дістаючи рапіру. — Що ж, сер, починаймо.  

— Нізащо! — вигукнула я. — Через п’ять хвилин тут будуть свідки...  

— Панно Карлайл, — мовив сер Руперт Ґейл, — мені вистачить і кількох секунд.  

Локвуд суворо посміхнувся:  

— Те саме хотів сказати і я.  

Аж тут долинув гомін, замерехтіли промені ліхтариків. На мості з’явився Джордж, а за ним біг натовп агентів з «Фіттес» і «Ротвела». Локвуд і сер Руперт Ґейл мовчки стояли й зирили на них. Потім сер Руперт зареготав і сховав рапіру до піхов.  

— Тепер ми всі герої, — сказав він. — Отакої! Веселенький, нівроку, випав вечір!  

Він усміхнувся нам, а ми — йому. Навіть крокодили в прибережнім мулі не могли б усміхнутись так виразно, так промовисто блиснути зубами, як ми. Отак ми й стояли всі троє, аж доки за кілька секунд опинилися у полоні обіймів, привітань і радісних вигуків.  

Після нападу на карнавальну ходу деякі речі з’ясувалися досить швидко. Деякі ж — навпаки.  

Прикметно, що під час карнавалу було вбито лише одну особу — бойовика, якого знищив власною рукою пан Ротвел. Тіла ж другого, попри всі зусилля поліції й продавців артефактів. що вже наступного ранку обнишпорили берег Темзи, знайдено так і не було. Хоч як неймовірно це звучить, йому р   адш   е за все пощастило втекти.  

За кілька хвилин після початку нападу Стренд і навколишні вулиці було перекрито, а парад, зрозуміло, зупинено. Дванадцять осіб — восьмеро з натовпу й четверо з тих, хто перебував на платформах із Фіттес та Ротвелом, — постраждали від дотику привида. Всім їм негайно надали допомогу лікарі, що супроводжували карнавальну ходу. Завдяки цій допомозі всіх пощастило врятувати, навіть леді в твідовому пальті, що стала першою жертвою Гостя. Врятував її передусім укол адреналіну, який зробила їй просто на місці Голлі Манро.  

З найпершим привидом сам на сам упорався Джордж. Замкнувши його в колі з залізних стружок, він обшукав платформу й виявив друзки скла там, куди поцілила бомба. Тут-таки Джордж відшукав уламок щелепи з двома пожовклими зубами. Коли він загорнув цей уламок у срібну сітку, Гість пропав. Згодом інші агенти знайшли ще п’ять Джерел, розкиданих серед уламків платформ.  

Пенелопа Фіттес ушкоджень не зазнала. Стів Ротвел вивихнув руку в зап’ястку, допомагаючи своїм агентам знешкодити другого Гостя. Коли наступного дня обидва керівники агенцій з’явились на фотографії, що прикрашала першу сторінку «Таймса», рука пана Ротвела була підвішена на розкішному перев’язі з монограмою.  

Дивна річ. проте цей карнавал, що скінчився так сумно, мав. на думку влади, шалений успіх. Струс, пережитий під час нападу, ніби привів Лондон до тями. Можливо, це була природна людська реакція на спробу насильства. Можливо, лондонців збурила смертельна небезпека, яка загрожувала панні Фіттес і панові