Читати книгу - "Повернення короля"

воріт іще не змайстрували, тому при вході до Міста поклали загороду, біля якої стояли люди у сріблясто-чорних латах і з довгими оголеними мечами. Перед загородою стояли Намісник Фарамир і Володарка Еовин Роганська разом із маршалом Ельфгельмом і з багатьма лицарями Марки, а обабіч Брами зібрався великий натовп людей у різнобарвних одежах і у вінках із квітів.

Отож, перед мурами Мінас-Тіріта утворився широкий простір, який тепер зусібіч заполонили лицарі та солдати Ґондору та Рогану, міщани та краяни. Й тиша запанувала довкола, коли з лав війська виступили дунедайни у срібно-сірих латах, а перед ними повільно крокував Володар Араґорн. Він був одягнутий у чорне, мав срібний пояс і довгу сліпучо-білу мантію, защепнуту біля шиї чималим зеленим самоцвітом, що сяяв звіддаля, а на непокритій голові в Араґорна ясніла зоря, закріплена на чолі тонкою срібною діадемою. Поряд із ним ішли Еомер Роганський, Принц Імрагіл і Ґандальф, одягнений у біле, а ще чотири невисокі постаті, з котрих дуже чудувалися люди.

– Ні, кузино, то не хлопчаки! – сказала Йорет своїй родичці з Імлот-Мелуї, котра стояла біля неї. – То періайни з далекої країни півмірків, де, подейкують, ці четверо є преславними вельможами. Я знаю це достеменно, бо доглядала одного з них в Оселях. Вони не великі, проте відважні. Атож, кузино, один із них, узявши тільки свого зброєносця, подався до Чорної Країни, і сам-один бився з Темним Володарем, і – ти не повіриш! – підпалив його Вежу. Принаймні про таке балакають у Місті. Це той, що йде поряд із нашим Ельфійським Самоцвітом. Я чула, що вони друзі. А вже наш Володар, Ельфійський Самоцвіт, – той справжнє диво: мова його не надто лагідна, зваж, зате серце – зі щирого золота, як сказано у прислів’ї, а руки його мають цілющу силу. «Руки короля – то руки цілителя», – сказала якось я, і так ото все і виявилось. А Мітрандір, той мовив мені: «Люди довго пам’ятатимуть твої слова», – і…

Та далі Йорет не могла напучувати свою родичку з провінції, бо заспівала сурма, після чого запанувала мертва тиша. Від Брами виступили Фарамир і Гурін Ключник – тільки вони двоє, – а поодаль за ними крокували ще четверо мужів у високих шоломах і в одностроях Цитаделі, несучи велику скриню з чорного лебетрону, окуту сріблом.

Фарамир зустрів Араґорна на середині шляху від Брами до війська, опустився на одне коліно і мовив:

– Останній Намісник Ґондору просить дозволу завершити свою службу.

І простягнув білий скіпетр, але Араґорн узяв той скіпетр і повернув його Фарамирові зі словами:

– Службу вашу не завершено, ви та ваші нащадки нестимете її, доки триватиме моя династія. Тож виконуйте свій обов’язок!

Тоді Фарамир підвівся і заговорив дзвінким голосом:

– Люди Ґондору, вислухайте Намісника цього Королівства! Узріть-бо: нарешті прийшов той, хто заявляє про свої королівські права. Ось Араґорн, син Араторна, проводир дунедайнів Арнору, Капітан Воїнства Заходу, носій Північної Зорі, власник Перекутого Меча, переможець у битві, чиї руки дарують зцілення, Ельфійський Самоцвіт, Елессар із династії Валандила, Ісільдурового сина, сина Елендила з Нуменору. Чи буде він королем, чи ввійде в це Місто й оселиться там?

Й усе військо та весь народ одностайно вигукнули: «Так!»

І Йорет сказала своїй родичці:

– Це, кузино, лише церемонія, якої споконвіку дотримуються в нашому Місті, бо король уже був у Мінас-Тіріті, як я тобі розповідала, й він сказав мені…

Втім вона знову була змушена замовкнути, бо Фарамир озвався вдруге:

– Люди Ґондору, знавці премудрості повідають про давню традицію, за якою король повинен отримати корону з рук батька перед його смертю, а якщо це неможливо, то король має сам піти й узяти її з батькових рук у гробниці, де той спочиває. Та нині все повинно відбутись інакше, тож, скориставшись своєю владою Намісника, я приніс сьогодні сюди з Рат-Дінену корону Еарнура, останнього короля, чиє життя добігло кінця ще за часів наших далеких праотців.

Потім уперед виступили охоронці, й Фарамир відчинив скриню, вийнявши старовинну корону. За формою вона була така сама, як і шоломи Вартових Цитаделі, тільки вища і геть біла, а обидва її крила було виготовлено з перлів і зі срібла, й нагадували вони крила морського птаха, бо такий був символ королів, котрі припливли з-за Моря. Сім коштовних адамантів утворювали на ній коло, а верхівку її оздоблювала одна-єдина коштовність, світло від якої струменіло вгору, ніби полум’я.

Тоді Араґорн узяв корону, підняв її і мовив: Ет Еарелло Ендоренна утулієн. Сіноме маруван ар Гільдіньяр тенн’ Амбар-метта!

То були слова Елендила, що їх він сказав, коли на крилах вітру приплив із Моря: «З Глибокого Моря до Середзем’я прибув я. У цьому місті житиму і я, і всі мої нащадки до кінця цього світу».

Проте, на подив багатьох, Араґорн не опустив корону собі на голову, а віддав її Фарамирові, сказавши:

– Завдяки праці та мужності багатьох я повернув собі свій спадок. На знак цього я хочу, щоби корону мені подав Персненосець, а Мітрандір – щоб увінчав мене нею, якщо буде на те його воля, бо саме він був провідником усього, що було здійснено, і це його перемога.

Тоді Фродо виступив уперед, і взяв корону з Фарамирових рук, і подав її Ґандальфові, й Араґорн став навколішки, і Ґандальф увінчав його голову Білою Короною, промовивши:

– Ось настають дні Короля, тож нехай вони будуть щасливі, доки престоли валарів стоятимуть непорушно!

Та, коли Араґорн підвівся, всі, хто бачив його, мовчки видивлялися на свого Короля, бо їм здавалося, ніби він оце щойно вперше постав перед їхніми очима. Високий, наче морський король давнини, він вивищувався понад усіма, хто стояв поблизу; літнім виглядав він, але й водночас у розквіті мужності; мудрість прикрашала його чоло, сила воїна та цілителя була в його руках, світло огортало його. І Фарамир вигукнув:

– Узріть Короля!

І тієї миті заграли всі сурми, і Король Елессар пішов уперед і приступив до загороди, і Гурін Ключник штовхнув її, й полилася музика арф, скрипок і флейт, і заспівали дзвінкі голоси, і Король рушив осипаними квітами вулицями, й дістався до Цитаделі, й увійшов туди, і на найвищій її вежі розгорнули стяг із Деревом та Зірками, і почалося правління Короля Елессара, яке оспівано не в одній пісні.

У його часи Місто стало таким чудовим, яким не було ніколи, навіть у дні первісної слави: там посадили безліч дерев, спорудили чимало водограїв, брами його виготовили з мітрилу та сталі, а вулиці вимостили білим мармуром. Облаштовував Місто