Читати книгу - "Обурливо жадана, або Спокуса Його Величності, Ольга Обська"

— Дозвольте привітати вас, пані Елайзо, і побажати щастя та здоров'я, — до Поліни підійшла дама в пишній бірюзовій сукні. Поля не знала хто це. Можливо, одна з родичок Тайлера?

— Дякую, — відповіла нейтрально.

— Прийміть від мене подарунок, — жінка простягнула маленький флакон.

Бузкове скло було чимось схоже на кришталь — тонка витончена робота.

— Це рідкісний франзійський парфум, — пояснила дама і ледь помітно посміхнулася.

Поліні здалося, що це була непроста посмішка. З якимось підтекстом. Вона ще раз подякувала незнайомці і та зникла в натовпі гостей.

Тайлер в цей час вів бесіду з рожевощоким товстуном і, схоже, не надав особливого значення черговому подарунку. Нареченому та нареченій сьогодні вручили величезну кількість презентів усіх можливих форм та цінових категорій, тому ще один не виглядав чимось екстраординарним.

Весільне святкування, тим часом, поступово рухалося до кульмінації. Музика ненадовго стихла, щоб за пару хвилин гримнути особливо голосно та урочисто. До зали на спеціальному піддоні вкотили величезний весільний торт. Гості аплодували і ахали від захоплення, а Поліні вдавитися хотілося від вигляду цього помпезного кулінарного шедевру, який нагадує про те, що зараз відбувається і чим усе це закінчиться. З яким задоволенням вона б втовкла свого нареченого обличчям у білий крем, якого кулінари не пошкодували для прикрашання свого творіння.

Хоча який в тому сенс? Хоч би як ефектно це не виглядало — не допомогло б Поліні вирішити її проблеми. Діяти треба по-іншому. Зараз, як і раніше, найголовніше — згадати. Згадати все, що сталося протягом останніх восьми днів. Згадати план порятунку, який, напевно, у Поліни був.

На щастя, за місцевими традиціями, розрізати весільний торт не входило до обов'язків наречених. Цим зайнявся розпорядник свята. Він статечно ділив на частини ласощі та пригощав ними кожного гостя по черзі. Якраз підходяще нудне затягнуте дійство, щоб Поліна могла відключитися і поринути у свої думки.

Отже, вона вже згадала, що після того, як їй вдалося поговорити з Елайзою, Тайлер посилив тиск. Почав шантажувати здоров'ям Глорі. Що зробила Поліна? Вона була зв’язана по руках та ногах. Женишок контролював кожен її крок і погрожував: один невірний рух — і Глорі не отримає чергову порцію зілля, яке підтримує в ній життя, а отже, неминуче загине. Фактично Поліна опинилася під домашнім арештом. Але Тайлер не врахував одного. Він не знав, що Поля може мандрувати далеко за межі своєї кімнати, не залишаючи при цьому кімнату. Скринька! То був вихід. Нею Поліна і скористалася, щоб шукати допомогу. До кого вона звернулася? Напевно, до Ворона. Він маг, йому було під силу їй допомогти.

Спогад прийшов несподівано — яскраво спалахнув у голові, ожив, почав розвертатися у часі... Поліна у своїх покоях, в кріслі, зі скринькою в руках. Намагається заснути, думаючи про Ворона. У неї вийшло? Вийшло. Артефакт спрацював. Але куди переніс?

Поля виявила себе на природі, на березі якогось водоймища: чи то річки, чи то озера. Гарне місце, красива ніч. Червоне Нічне Світило відбивалося у темній гладі води. Дерева-велетні підступили майже до самого берега. Неподалік горіло багаття. Палало яскраво, викидало у таємничу чорноту снопи іскор. А де ж Ворон? Адже Поліну мало перекинути до нього? Вона озирнулася. Очі швидко знайшли його силует. Але він був не сам, з ним дівчина. Боса, в червоній сукні, з довгим темним розпущеним волоссям. Вона стояла, притулившись спиною до дерева, а Ворон нависав над нею. Його долоні впиралися в стовбур з обох боків її голови. Вона була наче в полоні.

Поліна причаїлася за кущем. Вона не знала, як правильно вчинити: чи видати свою присутність, чи поки що мовчати — поспостерігати, що буде. Вона бачила, що Ворон злий. Він дихав важко, його погляд, в якому відбивалося полум'я багаття, здавався пекучим і напруженим. Але дівчина його не боялася. На її обличчі грала дражлива усмішка.

— Навіщо ти це робиш? — тихо промовив Ворон.

Поліна не впізнала його голосу. Зазвичай слова мага звучали легко та іронічно. Нині ж хрипота видавала наскільки він у владі емоцій.

— Чому ти постійно заважаєш їм? — продовжив Ворон допит. Його долоня відірвалася від стовбура дерева і лягла дівчині на шию.

Вона не відсахнулася. Дозволила йому рухатися далі — пробратися під виріз сукні.

— Він не вартий її. Ось чому я роблю це, — усмішка дівчини стала ширшою. Вона говорила з викликом — дражнила.

— Не тобі вирішувати, — Ворон стягнув з плеча м'яку тканину сукні.

— І не тобі. Я робитиму те, що захочу, — вона дивилася зухвало. І її зухвалість дедалі більше заводила Ворона. Його друга долоня теж почала рухатися — закопалася у волосся.

— Ти граєш не за правилами, — він щільніше притиснув її до себе.

— Ти теж. Чому ти його захищаєш? Чому допомагаєш? Вона стільки страждала. А він? Вважаєш, має отримати її без боротьби? Ні, тепер його черга мучитися. Страждання чоловікам на користь, — темноволоса красуня з викликом закинула голову.

Декілька довгих секунд вони дивилися одне одному в очі. Напруження дзвеніло в тиші, видаючи, що і в нього і в неї всередині зараз палає і клекоче.

Ворон рвано видихнув у її губи:

— Заїро, що ти зі мною робиш?

Який же він був страшенно злий. Який гарний і пристрасний у цьому гніві. Він нахилився до дівчини. Торкнувся губами її шиї. Вона, як і раніше, не намагалася зупинити його. А він ставав наполегливішим. Тканина сукні опускалася все нижче і його губи ковзали нижче. Дівчина вигнулася назустріч його вимогливим ласкам. Застогнала тихо і протяжно, і Ворон теж видав звук хтивого болісного задоволення.

Ох, час Поліні або зникнути, або дати про себе знати...

— Тут хтось є, — раптом насторожилася темноволоса.

Почула-таки шурхіт, який мимоволі видала Поліна? Довелося причаїтися і завмерти.

— Прощавай, напівкровко, — засміялася дівчина тихо.

Її сміх тривав не більше кількох секунд, а потім різко затих. Коли Поля насмілилася трохи розсунути гілки, щоб розвідати обстановку, красуні вже не було. Лише Ворон стояв, притулившись до дерева, і дивився на Поліну.