Читати книгу - "Трилогія смерті"

так-сяк, а от із квакерами було найгірше. Як поїду по країні інкогніто, то добре, коли раз чи двічі переночую-поснідаю невпізнаний, бо на другий-третій день мене вже й розпізнали. Місяць поголодувавши заради акробаток, я ошалів. Тоді поголився й погазував через усю країну, вганяючи парканні шули в землю та розганяючи паній, мов зграї качок, ліворуч і праворуч. Я клав на лопатки більше дівок, аніж пресвітер — «паровий коток» — на кощавому зануренні навернених у баптизм. І хутко зникав, сподіваючись, що скороспечені проповідники не рахуватимуть, скільки порушених гіменів не відповідає кількості гімнів у псалтирях, бо коли б дорахувалися, то пішли б на мене облавою з дробівками. Я тільки молився, щоб ті панії нізащо не здогадалися, що допіру мали втіху з головним Гостем Останньої Вечері. Коли ж я стьохкувався до нікчемного лопуцька та допивався до ступору, студія підбирала мої мощі, відшкодовувала шерифам за їхні зусилля, уговкувала священиків у Північному Сажі, штат Небраска, щедрими пожертвами на нові хрестильні купелі для новонароджених моїх дитинчат і відтарабанювала мене додому — в якусь келію на студійних задвірках, де мене утримували яко Іоанна Хрестителя — погрозою усікнути обидві мої глави, якщо я вкотре зірву їм останнє рибосмаження в Галілеї та ще одну містичну мандру на Голготу. Лише дві речі зупинили мене: старіння й перетворення прутня на трутня. Відіслали мене до кущистських ліг. А мені кращого й не треба, адже я завжди прагнув до спілок, що в кущах кущаться. Ніколи у світі не було ще такого жонолюба, як оця загублена душа, що перед вами. І я дедалі менше був годен грати І.Х., коли по тисячах провінційних театрів усієї країни рятував душі й жадав десерту. Багато, ох багато літ я втішався не жіночими ногами, а самими пляшками. І як же мені поталанило, що Фріц відродив мене для постановки цього нового фільму з довгими сценами й тоннами гриму. Оце ж так воно. Глава і вірш. Одчитай — і злиняй.

Оплески. Весь стіл ляскав у долоні й вигукував хвалу промовцеві. І.Х., заплющивши очі, кланявся ліворуч і праворуч.

— Добренна бувальщина! — промимрив я.

— Тільки не вір жодному її слову, — застеріг І.Х. Оплески вщухли. Хтось там іще приволікся.

У дальньому кінці столу постав док Філіпс.

— О Боже! — мовив І.Х. дужим, чистим голосом. — Оце вже і Юда об'явився!

Але студійний лікар анічим не виказав, що розчув ці слова.

Він не квапився сідати, доки не зафіксує всіх присутніх своїм неприязним поглядом, у якому прозирав страх перед зустрічами. Цей чоловік нагадував ящірку, яку можна було колись побачити на узліссі первісної пущі: блись оком сюди, блись туди, жахливий страх перед хижим нападом, нюх-нюх повітря, лап-лап кігтиками вітер, сіп-хвись хвостом туди-сюди, а зусібіч сама тобі приреченість, і ніякої надії, сам тільки нервовий відгук, готовність першої-ліпшої миті круть і шусть у хащу. Ось такий його погляд розшукав Роя і чомусь затримався на ньому. Рой сів пряміше, закляк і відповів докові кволою посмішкою.

«Боже мій! — подумав я. — Хтось уздрів, як Рой виходив, скрадаючись, із тією своєю шкатулою! Хтось…»

— Прокажете молитву до їди? — обізвався до нього Фріц. — Молитва хірурга… О Боже! Визволи нас з-під влади лікарів!

Док Філіпс зиркнув десь убік, неначе то просто якась муха зачепила йому носа. Рой відкинувся на спинку свого крісла.

Дива! Сюди припхався док… Там, поза комісаріатом, серед полудневої спекоти, Менні з іншими кількома нікчемами казилися з гніву й досади, розкидаючись ударами на всі боки. А док або втік сюди від усього того, або припхався у пошуках підозрілих. Перше? Чи друге? Я не міг сказати напевне.

Але ж ось він тут стовбичить, док Філіпс, препрославлений лікар усіх студій — від перших, ще кручених ручкою камер до пришестя зойків і вересків у звуці, протримавшись тут увесь цей час, аж до ось цього полудня, коли земля затряслася. Якщо Ґрок був вічно веселий Панч, то док Філіпс був понурий цілитель невиліковних его, тінь на стіні, жахливий вишкір за фасадом попереднього перегляду фільму в кінотеатрі — діагноз хворим фільмам. Схожий на тих футбольних тренерів, котрі, сидячи за боковими лініями звитяжних команд, нізащо не розціплять своїх зубів, якщо вже щось ухвалено. Говорив він не параграфами чи там реченнями, а видертими, вирізаними частинками слів-приписів, записаних стенографією. А поміж його «так» і «ні» залягала лиховісна тиша.

Був він у розквіті своїх вісімнадцяти, коли керівник «Скайларк-Студіос» загнав свій останній м’яч в ямку та й загнувся. Ходила чутка, що він був відплив від каліфорнійських берегів, коли отой славетний видавець викинув не менш славетного режисера за борт, аби той «випадково» втонув. Я бачив світлини з ним на похороні Валентіно, у смертному покої Жанни Еажель, на якихось яхтових перегонах у Сан-Дієґо, де й його возили як щось захисне від сонячного удару, що міг уразити кого-небудь із доброго десятка кіношних великих цабе з Нью-Йорка. Подейкували, буцімто він зумів увести в стан наркощастя цілу плеяду студійних зірок, аби потім успішно зцілити всіх їх у своєму потаємному притулку десь в Аризоні, біля Голок. Обговорювалася й іронічна двозначність назви того містечка. Він дуже рідко обідав у комісаріаті — одним лише поглядом док псував їжу. Собаки обгавкували його, мов пекельного вісника. Немовлята кусали йому лікті, а тоді мучилися з кольками в животику.

Де б тільки він проходив — люди усюди сахалися, кудись відступали.

Та ось док Філіпс зосередив свій полум’яний позирк на нашому гурті. Якась мить — і в декого з присутніх засіпалися м’язи обличчя.

Фріц обернувся до мене.

— Його роботі кінця-краю немає. Забагато немовлят об’явилося — й зарано — позаду павільйону № 5. Серцеві напади в нью-йоркському офісі. Або та акторка в Монако, яку захопив її божевільний коханець-хірург. А він…

Диспептичний лікар обійшов наші крісла ззаду, щось шепнув Станіславові Ґроку, а тоді круть — і зашвидкував геть.

Фріц насупленим поглядом провів дока до дверей, а тоді обернувся, щоб пропекти мене наскрізь своїм моноклем.

— О ти, футуристичний повелителю, що усе бачиш! Повідай нам, що воно в дідька отут-о коїться.

Кров жбухнула мені до щік. Почуття провини замкнуло мені язика в роті. Я похнюпився.

— Музичні стільці! — закричав хтось.

А Ґрок, стоячи й не спускаючи з мене очей, повторив: — Стільці. Стільці!

Усі засміялися, усі зарухалися, чим і приховали моє збентеження.

Коли всі вже порозбігалися в усіх напрямках, я опинився просто перед Станіславом Ґроком — чоловіком, котрий начистив Ленінові чоло й цапину борідку на цілу вічність, а поруч