Читати книгу - "Провальні канікули, Елла Савицька"

Немов у тумані я збирала речі, весь час намагаючись проковтнути ком, що роздирав горло. Невже це все? Я більше не побачу його. Дістатися із заходу до будинку так швидко неможливо.

Як нежива, я сіла на ліжко і написала йому смс:

"За мною приїхав батько. Я їду..." - статус "Не доставлено".

Відправила те ж саме Пабло. "Не доставлено".

Я знову повільно встала, пішла у ванну, забрала свої речі, запхнула їх у рюкзак. Еля щось говорила, трясла мене, а потім обійняла. Тоді-то мене і прорвало. Сльози потекли по щоках, ставлячи крапку на тому, що сталося тут, у Пуерто-Ріко. Усе, що ми пережили разом, офіційно можна було вважати закінченим.

Я плакала, уткнувшись у груди подруги, поки та повторювала, що сумуватиме, що скоро я знову приїду. Тільки я сумнівалася, що тепер батьки відпустять мене сюди після урагану. Ні, я розуміла, що одного разу батько приїде, але відсувала цю думку подалі, а тепер зіткнувшись із реальністю віч-на-віч, це виявилося несподіванкою. Хто б міг подумати, що їхати додому стане такою неприємною і болючою подією? Як я можу поїхати? Як залишити їх тут? Я ж обіцяла забрати з собою Елю і Донью. Я вирвалася з обіймів подруги і вибігла на кухню.

- Тату, тату. Ми повинні забрати з собою Елю і Донью. - Не знаю, на що я розраховувала, але тільки не на сумну посмішку Доньї. - Тату, їхній будинок зруйновано, їм ніде жити, а вони були до мене такі добрі.

- Емі... - спробував щось вставити батько.

- Ні, послухай. Вони мене годували, хоча в самих грошей не багато. Я тобі не казала, але вони живуть у дуже бідному районі, і, тим не менш, я жодного разу не почувалася голодною або чужою. Вони поставилися до мене як до рідної. А Марія та її сім'я, - я обвела рукою сеньйору Дельгадо і Луїса, - вони прийняли мене як свою, і врятували від урагану. Якби не вони, я не знаю, чи взагалі була б жива. Ми зобов'язані їм допомогти, - випалила я. - Я не можу поїхати, будь ласка! Не після того, що вони для мене зробили! - схопила батька за руки, в серцях випалюючи. - Будь ласка.

- Емілія, заспокойся, - м'яко сказав батько, підносячи мої долоні до своїх грудей. - Ти думаєш, я за порятунок своєї дочки відплачу одним лише "дякую"? - скептично хитнув головою. - Ти - найдорожче, що є в моєму житті, донечко. Ти і Сергійко, але якщо той охоломон був у безпеці, то ти ж тут пережила щось таке, чого не зрозуміти ні мені, ні матері. І ти вважаєш, що я не відплачу всім, чим зможу, цим людям? - я повільно обернулася на них, і крізь сльози помітила кілька бутлів води, хліб, продукти, якими був заставлений весь стіл, і кілька пачок доларів. Як я не помітила всього цього, коли зайшла?

- Але... тату, цього мало... - чіпляючись за будь-яку можливість, програвала я, уже розуміючи, що батько чітко має намір забрати мене сьогодні.

- Я знаю, що цього катастрофічно мало. Я залишив свій номер телефону та і-мейл сеньйорі Дельгадо, а вона мені дала номер свого старшого сина. Я обов'язково допоможу і їм, і сім'ї Лопез. Я обіцяю тобі, донечко! - тато знову взяв моє обличчя в долоні, пояснюючи все, як маленькій дитині. - Але нам потрібно їхати. У тебе післязавтра починається школа. Залишатися тут ти більше не можеш. Я ж не просто так перелетів океан, щоб покататися на літаках і вертольотах. - Сльози покотилися по моїх щоках, коли батько запитав. - Ти зібрала валізу?

Я кивнула, і він пішов за нею в спальню. Усі мене обіймали, а я їх. Пам'ятаю, як цілувала пухнасту маківку Кота. Саме так прозвав його Андрес. Еля довго не могла мене випустити, шепочучи, що я можу написати Андресу записку, а вона передасть. Тільки хіба це допоможе? Я заперечно похитала головою. Записка не замінить мені його рук і губ. Може так і краще... Якби ж у мене була можливість попрощатися з ним, напевно, це було б ще складніше. Але, чорт забирай, що ж җе так боляче? Мій рідний, хороший... Я ж так і не сказала тобі найголовнішого...

Двері в машині зачинилися, і ми рушили, спускаючись зі схилу. Батько щось розповідав, але я не чула. Дивилася у вікно, сподіваючись побачити знайому білу машину. Знала, що марно, що вони навряд чи встигнуть, але ж надія - це останнє, що залишається наприкінці...