Читати книгу - "Вибрані твори в двох томах. Том I"

Андрійко приніс із вежі несподівано страшну звістку:

— Рацію розбило, тату.

— Як розбило?! — аж сахнувся Левко Пилипович.

— Снарядом розвернуло вхід до вежі, а апаратуру просто-таки розтрощило осколком чи каменюкою.

— Та-а-ак… — видушив із себе Левко Пилипович. — Ще цього нам тільки й не вистачало.

Він довго мовчав, морщачи засмаглого, коричневого лоба, обдумував своє становище. Далі рішуче промовив:

— Я відремонтую рацію. Без неї нам ніяк не можна. Без неї ми зовсім глухонімі…

Левко Пилипович звівся на коліно. Голова йому наморочилась. Земля, небо, Андрійко, вежа — все гойдалося перед ним, ніби він був на палубі корабля в час великого шторму.

— Підтримуй мене, синку.

Андрійко підставив плече під батькову руку, і Левко Пилипович, зціпивши зуби, тамуючи стогін, що ось-ось мав вирватися з грудей, зіп'явся на рівні ноги. Ступив раз, удруге… Червоні кола попливли перед очима. Але він утримався на ногах і якось боком, з допомогою Андрійка повільно пішов до вежі.

«У мене є час, — думав він, — вони не можуть одразу ж напасти ще раз… А без рації як же ми будемо?..»

Тепер всі його бажання зводилися до одного: передати по радіо, хай врятують Андрійка. Хай врятують будь-що. Для цього ще є час… Як саме можна було б його врятувати, він не знав. Розумів тільки одно: це треба зробити. Не можна ж залишати хлопчика на поталу ворогам! Фашистські звірі вигадають для нього такі тортури, про які ще світ не чув.

Перед входом до вежі він зупинився. Стіну справді було розвернуто. Не вистояла. Та й дивно було б, коли б вона вистояла. Не на теперішні снаряди розраховували її генуезці.

— Давай сюди рацію, тут видніше.

Андрійко, силкуючись, витягнув апарат з вежі. І коли Левко Пилипович глянув на рацію, то в нього обірвалося серце. Вся передня стінка передавача була розтрощена й зігнута, батарея розколена надвоє. Батарею, правда, можна замінити запасною, але рація, рація!..

Тремтячими руками (власне, однією рукою, бо другою він майже не володів) Левко Пилипович почав знімати передню стінку. Андрійко допомагав йому, орудуючи викруткою та плоскогубцями. Він знав, що тато міг зібрати приймача чи передавача буквально з нічого, і вірив, що й зараз відремонтує рацію, тільки боявся, чи вистачить у нього сили на таку тонку й кропітку роботу.

Цього ж боявся й Левко Пилипович. Почував, що сили його тануть. Усе частіше змушений був переривати роботу й відпочивати. Рясний піт заливав обличчя, шию. Йому страшенно хотілося пити. Сухий і шорсткий, як щітка, язик ледве ворушився, у грудях пекло, але він шкодував для себе зайву краплину води, зберігаючи її Андрійкові.

Однак хлопчик помітив, що татові з кожною хвилиною стає гірше. Він налив у кухлик води і попросив:

— Випий, тату. Тобі полегшає.

Левко Пилипович не заперечував. Набрав у рот води, так потримав її, потім уже проковтнув. Справді, йому одразу стало краще, навіть але ніби в очах проясніло. Але такий стан тривав недовго. До горла підкотилася нудота. І тепер він уже сам попросив:

— Ще трохи…

— Всю випий, усю, — наполягав Андрійко. — У нас же є вода. А як тобі вже покращає зовсім, тоді потерпимо.

Левко Пилипович на диво покірно випив з кухлика всю воду. Знову взявся до роботи, переборюючи нудоту, що все ж таки підступала до горла. Своєї рани він начебто не почував. Був тільки тупий, гарячий біль у лівій половині грудей та в плечі, і йому здавалося, що коли б він оце мав змогу лягти грудьми чи спиною на щось дуже холодне, той біль минув би і він знову відчув би себе здоровим та цілком працездатним.

Але замість холоду навколо було розпечене сонцем каміння, жаром дихала наскрізь прогріта земля, в лице пашіло гаряче повітря.

Йому знову нестерпно захотілося пити, він ледве ворушив важким, розпухлим язиком, але подумав про те, що не попросить води ні краплини, а залишить її Андрійкові…

Раптом йому здалося, ніби він чує звук приймача, і губи його скривила квола, ледь помітна, якась неприродна усмішка.

— Слухай, Андрійку, слухай… Нас викликають…

Хлопець глянув на нього здивовано й злякано. Навушників ні в тата, ні в нього на голові не було, мертва апаратура лежала ще розкидана, і сам він ніяких звуків не чув.

— Хто викликає, тату?.. Що ти чуєш?..

— А хіба ти не чуєш?.. — цілком логічно й виразно спитав Левко Пилипович. — Ось ти слухай… слухай…

Андрійко затремтів усім тілом. Хоч батько говорив начебто цілком свідомо, не плутався і не збивався в словах, але вони аж ніяк не відповідали тому, що було насправді. Як же тато міг щось чути, якщо радіостанція не працює, а сам він дивиться кудись у простір невідривним, некліпаючим поглядом?

— Що з тобою, тату?.. Отямся!.. — майже закричав хлопчик у відчаї.

Він спробував приторкнутися рукою до татового плеча, але той несподівано грубим і сильним рухом відштовхнув його:

— Ти ж заважаєш!.. І оті заважають, що он там…

— Татусю!.. Тату!.. — тепер уже закричав Андрійко на повний голос, почуваючи, що його охоплює невимовний жах. — Там ніде нікого немає!.. Це я біля тебе, Андрійко!.. Та глянь же, це — я!..

Слова на устах Левка Пилиповича перетворилися на невиразне бурмотіння, з якого Андрійко все-таки зміг зрозуміти: тато дуже добре знає, хто біля нього, і що треба слухати радіо — воно скаже, як і що робити…

Плачучи та долаючи опір батька, Андрійко підхопив його під руки й потяг у вежу, в прохолодну тінь. Обережно поклав на суху