Читати книгу - "Гола економіка. Викриття нудної науки"

що дозволяє найбіднішим країнам Африки експортувати свій текстиль до Сполучених Штатів за заниженим чи навіть нульовим митом. Протягом року експорт текстилю з Мадагаскару до Сполучених Штатів зріс на 120 %, з Малаві — на 1000 %, так само з Нігерії, а з Південної Африки — на 47 %. Один коментатор зазначив: «реальні робочі місця для реальних людей»[254].

Торгівля торує шлях бідним країнам до збагачення. Експортно орієнтовані галузі часто платять вищу зарплатню, ніж будь-де іще в економіці. І це лише початок. Нові експортні робочі місця створюють більшу конкуренцію між робітниками, що підвищує зарплатню скрізь. Навіть доходи в сільській місцевості зростають: оскільки робітники залишають село в пошуках кращих можливостей, стає менше ротів, які треба годувати тим, що вирощене на землі, яку вони полишили. Відбуваються й інші важливі події. Іноземні компанії приносять свої капітали, технології й нові навички. Це не лише підвищує продуктивність експортних робітників, але й поширюється на інші галузі економіки. Робітники «вчаться, роблячи», а потім несуть далі свої знання.

У своїй чудовій книзі «The Elusive Quest for Growth»[255] Вільям Істерлі розповідає історію початку пошиття одягу в Бангладеш, галузі, що була заснована майже випадково. Корпорація Daewoo з Південної Кореї була основним виробником текстилю в 1970-х роках. Америка і Європа ввели квоти на імпорт південнокорейського текстилю, тому Daewoo в прагненні до максимізації прибутків обійшла торговельні обмеження, перенісши деякі операції до Бангладеш. 1979 року Daewoo підписала угоду про співпрацю у виробництві сорочок із бангладеською компанією Desh Garments. Найважливіше те, що Daewoo послала 130 робітників Desh до Південної Кореї на навчання. Іншими словами, Daewoo інвестувала в людський капітал своїх бангладеських робітників. Захопливою особливістю людського капіталу є те, що, на відміну від машин чи фінансового капіталу, його неможливо забрати назад. Коли ці бангладеські робітники дізналися, як шити сорочки, їх уже неможливо було примусити забути це. І вони не забули.

Daewoo пізніше розірвала стосунки зі своїм бангладеським партнером, однак зерна розвитку експортної промисловості вже були посіяні. Зі 130 робітників, яких навчали у Daewoo, 115 протягом 1980-х років звільнилися, щоб заснувати власні фірми з пошиття одягу. Містер Істерлі переконливо доводить, що інвестиції Daewoo стали важливою цеглинкою у побудові того, що стало експортною галуззю пошиття одягу вартістю 3 мільярди доларів. Як би не стверджували, що торговельні бар’єри встановлюються для захисту найбідніших із бідних, або що республіканці менш схильні захищати особливі інтереси, ніж демократи, слід зазначити, що адміністрація Рейґана ввела імпортні квоти на текстиль із Бангладешу в 1980-х роках. Треба сильно попрацювати, щоб пояснити економічні міркування для обмеження експортних можливостей країни, що має ВВП на душу населення 1500 доларів.

З найвідоміших випадків, дешевий експорт став шляхом до процвітання азійських «тигрів» — Сінгапуру, Південної Кореї, Гонконгу і Тайваню (а перед тим — і Японії). Індія була значною мірою ізольована протягом сорока років після отримання незалежності від Британії у 1947 році, і в цей час була однією з найвідсталіших економік у світі. (На жаль, Ґанді, як і Лінкольн, був видатним лідером і поганим економістом: Ґанді запропонував, щоб індійський прапор мав колесо, що обертається, аби демонструвати економічну самодостатність.) Індія поміняла свій курс у 1990-х роках, провівши дерегуляцію своєї економіки і відкрившись для світу. У результаті маємо історію економічного успіху, що розгортається. Китай також використав експорт як стартовий майданчик для розвитку. Дійсно, якби тридцять китайських провінцій вважалися незалежними країнами, то двадцятьма країнами з найвищими у світі темпами розвитку в період 1975—1995 рр. були б саме китайські. З погляду досягнень розвитку ВВП на душу населення у Британії подвоївся за п’ятдесят років після початку Промислової революції. У Китаї ВВП на душу населення подвоювався кожні десять років. У випадку Індії й Китаю ми говоримо про сотні мільйонів людей, виведених зі стану бідності переважно до середнього класу. Ніколас Крістоф і Шеріл ВуДанн, азійські кореспонденти New York Times протягом понад десяти років, писали:

Ми та інші журналісти писали про проблеми з дитячою працею і репресивними умовами і в Китаї, і в Південній Кореї. Однак, оглядаючись назад, ми бачимо, що наші побоювання були надмірними. Ті потогінні підприємства були спрямовані на створення добробуту для вирішення проблем, які вони породили. Якби американці реагували на жахливі історії 1980-х років, обмежуючи імпорт продукції тих потогінних підприємств, то ані Китай, ані Південна Корея не досягли б такого прогресу, який вони демонструють нині[256].

Китай і Південно-Східна Азія не унікальні. Консалтингова компанія AT Kearney провела дослідження того, як глобалізація вплинула на тридцять чотири розвинені країни й ті, що розвиваються. Вони виявили, що країни, які глобалізувалися найшвидше, мали темпи розвитку на 30—50 % вищі за останні двадцять років, ніж країни, менш інтегровані у світову економіку. Ці країни досягли також вищої політичної свободи й отримали вищі показники Індексу людського розвитку ООН. За оцінками авторів, близько 1,4 мільярда людей вийшли зі стану абсолютної бідності в результаті економічного розвитку, пов’язаного з глобалізацією. Однак є і погані новини. Вищі темпи глобалізації були пов’язані з вищими показниками нерівності доходів, корупції й погіршення довкілля. Ми ще повернемося до цього.

Однак є й легші способи обґрунтувати глобалізацію. Якщо не розширювати торгівлю й економічну інтеграцію, то що натомість? Ті, хто протистоїть розширенню глобальної торгівлі, повинні дати відповідь на одне питання, засноване на ідеї Гарвардського економіста Джефрі Сакса: чи є в сучасній історії хоча б один приклад країни, що успішно розвинулася без торгівлі й інтеграції у світову економіку[257]?

Ні, немає.

Ось чому Том Фрідман запропонував називати коаліцію антиглобалістів «Коаліцією з утримання бідних людей у світі бідними».

Торгівля базується на добровільному обміні. Індивіди роблять те, що приносить їм вигоду. Ця очевидна думка часто зникає в дебатах щодо глобалізації. McDonald’s не будує ресторан у Бангкоку, щоб потім силою зброї заганяти туди відвідувачів. Люди їдять там, бо хочуть цього. А якщо не хочуть, то й не мусять. І якщо ніхто там не їстиме, то ресторан утратить гроші й закриється. Чи змінює McDonald’s місцеву культуру? Так. Саме це привабило мою увагу десять років тому, коли я писав про появу Kentucky Fried Chicken на Балі. Я писав: «Індонезійці мають свою власну версію фаст-фуду, що більш практична, ніж полковницькі картонні коробки й пінопластові тарілки. Страва, куплена біля прилавка, загортається в бананове листя й газету. Великий зелений листок зберігає тепло, не пропускає жиру й може бути згорнутий у невеликий пакунок».

Загалом бананове листя