Читати книгу - "Місто карликів"

— Сусіди теж дивуються — врожай тільки у нас та у пані Аріадни. Отакі дива, сину! Цього річ вино повинно бути особливим.

— Ага, буде воно особливим, — подала голос Віолетта. — Та воно на вагу золота піде — ніде ж не вродило! Але хіба цього старого… — і затнулася, нахромившись сміливістю язика на погляди Софії та Ореста, — старого Смереканича переконаєш, що вино люди тримають на продаж. А не тільки роздаровують друзям! Чи ви таке бачили, він своє вино пацієнтам виписує, та ще й роздає пляшки! Хоч би за саму пляшку гроші брав…

Їй так хотілося розмовляти, використовуючи звичну термінологію, але мусила стримуватися у присутності гостей… Аж щелепи зводило від розуміння того, що віднині вони — не гості. І в заповіті Романа Тарасовича значиться один спадкоємець — син. Вона ж мала право лише дожити свій вік у своїй кімнаті. Жодних прав на власність — ані продати, ані перебудувати. Отака дяка за те, що віддала свою молодість, красу… Ще тут бракує малого Софії. Ну, симпатичний хлопець. Вихований, спокійний, весь у Смереканичів — і зростом, і манерами, лишень чорнявий і синьоокий, як мати. Але чому Роман возиться із ним, мов із рідним онуком? Чому без кінця розповідає про їхню сім’ю, рід? Теж мені, нащадок! Наче у неї, Віолетти, немає племінниці! Здурів Орест, чисто здурів! Ой, казала вона — на кому женишся?

Ці думоньки-думи вилилися у знервовані, рвучкі рухи. Скінчилося тим, що тарілка, в яку хотіла покласти салат, опинилася на підлозі, і жаль за розбитим предметом сервізу переважив жаль за розбитим життям.

— Ну, ви тут не гості, заходьте, влаштовуйтеся, — метушився батько.

— Тату, облиште речі, я сам чудово впораюся, — відбирав у нього майже силоміць валізи Орест.

І мав рацію — батько сьогодні задихався більше, ніж завжди, мабуть, від хвилювання.

По обіді Софія заходилася розкладати речі. Почувалася, мов колись, у часи своїх великих переїздів, ніби мала відкривати нову сторінку життя, і війнуло отими давніми, першими роками, коли щойно отриманий диплом так вивищував, так надавав ваги. Тепер розуміла, що дипломи, сертифікати, всілякі посвідчення — тільки папірці з печатками, жоден з них насправді нічого не додає — ні розуму, ні поваги, ні довіри. Це — просто папірець, необхідний для того, щоб відповідати певній посаді. А вдихнути у нього життя, змусити оточуючих визнати, що твої сертифікати й дипломи — справжні, можна лише поклавши поміж твердими палітурками «корочки» щось вагоме. Зазвичай це — життя.

Відклала документи — потрібно зайти у відділ кадрів. Замислилася. Як то воно буде на новій кафедрі? Що там за люди? Краєм вуха чула, що до Прикарпатська переїхала Ірина Олександрівна. Слава Богу, знайома душа. Софія непевна була того, що слід підстрибувати від радості: Ірина славилася непростим характером — різала правду-матку в очі, не дуже розбираючи кому, а ця риса у вищій школі не належить до тих, котрі допомагають зробити кар’єру.

— Оресте, ну, що ти робиш! Тобі ж не можна носити важкого! — обурилася Софія, обсервуючи Гераклові подвиги чоловіка — той саме попереносив валізи й узявся до меблів.

— Ой, старість не радість! — потер спину Орест, ледве протиснувшись у двері з великим фотелем на лапах зі справжнього дуба. — Зате сидітимеш за своїм коханим комп’ютером на м’якому. Це тобі від батька.

Софія побігла подякувати — подарунок справді царський.

— Нехай негайно принесе назад! Це моє улюблене крісло! — лунало розпачливе.

— У тебе є ще два таких самих. А дитині буде зручно!

Софія затрималася, щоб обміркувати. Ну, від Віолетти чекати іншого не доводилося. Але про яку «дитину» йшлося?

— Дитина цілий день сидить за комп’ютером! А ти валяєшся на канапі!

— Я? Валяюся? — і зажебоніло річечкою — «на мені тримається дім, без мене ви усі пропали б, я денно й нощно працюю», настільки ж банальне, як і нецікаве.

Софія тихо відступила. Сварка з Віолою просто в перший день на новій території не відповідала планам і установкам «на добро», на які вона себе налаштувала, щоб з найменшими витратами для здоров’я і настрою вписатися у всі нові реалії, якими нагородила і ще нагородить її доля у цьому місті.

Чомусь оте так давно забуте «дитина» вистелило душу пухом. Ще м’якшим, ніж оте крісло, через яке зчинився скандал на порожньому місці.

Задкуючи, сховалася за дверима їхньої з Орестом вітальні. Знайома картина — чоловік лежить на дивані, тримаючись за поперек. Так бувало щоразу після демонстрації своєї чудової фізичної форми і неміряної сили чи після тривалої важкої операції — щось заклинювало у цій довгій, рівній, красивій спині.

— Ну, як так і знала! — вирвалося-таки примітивне — «я тобі казала, ти мене не слухав, то начувайся!». — Ор, знову спина? Лягай, горенько моє, рятуватиму. А де наші мазюкалки?

Кожен, хто переїздив з квартири на квартиру, знає, що всілякі неприємності у повній відповідності до закону Мерфі трапляються в найнесприятливіший час — у якій із коробок знаходяться ліки, годі згадати.

— Ляль, не турбуйся, зараз минеться. Полежу трохи — і мине.

— Ага, мине… «Єжелі вшистко бендзє само пшеходзіло, то по цо нам лекаже?» — словами з відомого анекдота заперечила Софія і заходилася розрізати скотч.

— Он у тій, — показав Орест на коробку, абсолютно таку саму, яку звільняла від тугого пеленання клейкою стрічкою Софія.

Її