Читати книгу - "Місто карликів"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Про особливу поведінку тварин перед землетрусом чи іншим природним катаклізмом відомо здавна…
— Котику, то ти що, теж утік через землетрус? — погладила Гатто Софія. — Злякався? Моя бідолашна киця…
Гатто глянув на неї, обливши презирством — і що меле ця жінка? Та щоб він, Гатто Негро, тікав, немов задрипане і безпородне кошеня, від Волькано? Нічого вона не розуміє. Поки що… Гатто потягнувся, випустив кігті, якими можна було й вовка роздерти при потребі, від ситості і вдоволення майже замуркотів — нічого, тепер він удома, він зачекає. Все буде гаразд.
Увечері вже всі телеканали переспівували на різні лади тему землетрусів, вивержень, розпитували фахівців — одних і тих самих, мабуть, не гурт в Україні спеціалістів у цій галузі.
— Давай перемкнемо на щось розважальне, — потягнувся до пульта Орест. — Дивні вони, ці телевізійники.
— Робота така, Оресте, двадцять чотири години на добу потрібно видавати продукт, а тут така соковита тема! Послухай, а ти владнав справи у міністерстві?
— Так, — чомусь зітхнув чоловік.
— Знаєш, це навіть якось дивно: тебе запрошують на престижну роботу в рідне місто, де живе, до речі, твій батько — хворий і немічний, а ти колупаєш піч, наче дівка, і ніяк не складеш собі ціни. А вже серпень. І речі вже спаковані. І все готове… І мені, чесно кажучи, не терпиться знову увійти в аудиторію…
— І сказати — привіт, зайці-кролики!
— Тобі смішки, — розтанула від поцілунку в улюблене місце Софія. Вона зібралася примоститися біля чоловіка і трішки помуркотіти, як раптом виявила, що місце вже зайняте — на дивані зручно влаштувався Гатто.
— Гей ти, кошаро, кошкін син, ти чого тут розлігся? Тут моє місце, — спробувала зігнати чорного, подібного на пантеру приблуду господиня, та кіт навіть вухом не повів — так, наче це вони прийшли до нього додому і попросилися в прийми.
— Був я в міністерстві, Сонечко. Все там гаразд. І Потурайко, до речі, вже подав мої документи на звання професора. Дотримується слова. А твої подасть у вересні. Вже є оголошення про конкурс.
— От бачиш, треба їхати, Оресте.
Розділ XIXОт вона, нарешті, й удома…
Дивно відчувати це у такому дивному місці.
Місто щойно трусило. Щойно загрозливий чорний дим здіймався із горла цієї загадкової істоти, що мешкає в горі, забарвивши сам колір життя у темне. Незатишно стало людям, якоюсь тривогою, непевністю повнився ринок, вулиці, маршрутні таксі, де тільки й мови про небезпеку нових підземних поштовхів, про те, що врожаю винограду в цьому році, мабуть, не буде, чи не вперше за весь час на їхній пам’яті. Щойно сталося незрозуміле й загрозливе, а Софія повна оптимізму і втіхи. Наче все це її не стосується, наче їхня хата й не стоїть в епіцентрі загрози…
Батько зустрів на порозі — виглядав, чекав…
Софія почувалася у подвійному колі тепла і душевного комфорту, оточена турботою не лише чоловіка, а ще й батька. Таке загублене, затерте роками почуття… Навіть не забуте — ніколи не знане.
Аж тепер вона зрозуміла, звідки в Ореста ці манери — подати руку, підтримати під лікоть, неодмінно встати, якщо заходить жінка — незалежно, в лікарні чи в ресторані, звідки ця вроджена елегантність, вміння тримати голову гордо, але схиляти її у пошані, не втрачаючи при цьому себе і не впадаючи в лестощі. Він навчив, старий галицький інтелігент, доктор Смереканич. Маючи перед очима таку свічку постави, таке сяйво чола, чи можна вирости уклінним?
— Татку, як ви? — обняла свекра Софія. — Здорові?
— Нічого, з Божою поміччю… А це хто такий? Коли ж ви кота у господарстві завели? — з подивом обсервував третього пасажира авта, котрий розлігся собі на задньому сидінні, і аж після першої хвилі поцілунків і вітань, коли родинні почуття дали місце увазі до гостей, повагом вибрався. Озирнувся. І пішов привітатися з господарем.
— Гатто Негро! — збирався, мабуть, вимовити. Але вийшло як завжди: — Мяяяяяу!
Але яке це було «Мяяяяу!»
— А це що за з’ява? — батько обдивився кота з усіх боків і, звісно, упізнав: — Та це ж Гатто, кіт покійної пані Аріадни! Як він у вас опинився?
— А це ви у нього, тату, спитайте, — усміхнувся у бік чорного хвоста Орест. — Здається мені, нечиста тут справа. Він на Софію зазіхає! Відбити у мене хоче, чи що?
— Нічого у нього не вийде! — обняла чоловіка за струнку, мов у юнацтві, талію Софія. — У нього паспорта немає, а на віру жити я не згодна!
— А, то лиш у цьому проблема? — хитро примружився батько.
Усі троє зареготали так, що на ганок вийшла Віолетта.
— Ну, привіт веселій компанії! Нарешті дочекалися! — але з її тону особливої радості почути не вдалося. Звісно — додаткові люди в хаті, додатковий клопіт…
— А чому Павлика не привезли? — не вгавав батько. — Нехай би відпочив на свіжому повітрі. Виноград допоміг збирати.
— А ми так і зробимо! Повернеться малий з моря
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Місто карликів», після закриття браузера.