Читати книгу - "Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури"

в духовному батьківстві. Можна не бути рідним батьком і бути все ж таки єдиним і справжнім батьком…»[855]. І Дмитро Сосницький, і Панас Павлович, який ніяк не наважиться розлучитися з дружиною, дітьми і піти до коханої жінки, і сам Яків Михайлюк — депресивний прояв українського батьківства, що сигналізує про меланхолію українського філософського мазохіста, яка формується під впливом ніцшівської філософії життя й у контексті небезпечного загальноєвропейського психологічного сюжету вбивства Бога-Отця, що веде до маскулінізації мужності, активізації садизму, несвідомого пориву до злочинності. Саме з цим несвідомим поривом до злочинності прагне розібратися В. Винниченко. На основі аналізу національної батьківської психології він виявляє, що нагальним завданням українського світу має стати творіння свідомого шлюбу. «Подивіться, що найтісніше, найдужче в’яже людей! — переконує Кирпатий Мефістофель. — Ідеї? Наука? Професія? Ні! Родина, діти, — от ця незрозуміла, могутня сила, яка часто ламає всі закони нашої логіки, всі розуміння розумного, цільного, гарного»[856]. «Треба творити шлюб,»[857] — звертається він також до коханої жінки. «Ідея написати річ про шлюб, — зізнається Винниченко, — усе більш та більш опановує мною. Я все ж таки хочу вірити принаймі в те, що кожне явище має свої причини або, інакше, має зв’язок з іншими явищами… Я вірю в деяку творчу будівничу спосібність розуму. А через те вірю, що він може іноді зруйнувати привичне й гниле. Не може бути, щоб людина, прагнучи всіма силами, всім розумінням і волею чого-небудь, що в її силі, не здійснила б того…»[858].

Разом з Лесею Українкою та О. Кобилянською В. Винниченко виявляє, що національною реальністю порубіжжя є українська істерична жіночість та українська меланхолійна мужність, значною мірою спровокована імперським героєм-боговбивцею, тому в модерній ситуації вони мають пересотворитися, щоб стати повноцінними Жінкою і Чоловіком, тобто потужними батьками, які виведуть національний рід з імперського полону. Якщо у «Memento», «По-свій!» В. Винниченка в одному і тому ж сюжеті злочинного батьківства дитина гине, то у «Записках…» відбувається зміна розв’язки: батько після двох злочинно-невротичних спроб синовбивства приносить в жертву свою романтичну любовну фантазію заради духовної творчості. Тобто як національний психоаналітик Винниченко демонструє необхідність переходу від принципу насолоди до принципу реальності як ознаку національно свідомого творця.

Оскільки джерелом модерної меланхолії як туги «за створенням себе» постало розщеплення материнського коду на два конфліктуючі інстинкти, то Винниченко сигналізує про реальну загрозу недовершеності національного творчого акту на основі колоніального знесилення батьківського коду мужності. У цій ситуації Кирпатому Мефістофелю залишається єдине: творити романтичні казки про любов, знаючи, що вони для нього ніколи не здійсняться, але творити з єдиною метою, щоб розповісти своєму сину, передати у спадок цю ілюзію казки, віру в можливість творення себе за піднесеним ідеалом, щоб син дошукувався жінки-ідеалу, бажаної свідомої любові, а разом з нею своєї вищої сутності у майбутніх поколіннях. Такою казкою, яка твориться у романі В. Винниченка, є українська казка про Білу Шапочку як ідеологічна опозиція до російської імперської казки про «Червону Шапочку», спрямованої на розщеплення родини, національного роду.

Психопоетика Винниченка відповідає психосемантиці переходу від новоромантизму до новореалізму: у розв’язці невротичного конфлікту він віддає перевагу реалістичному батьківству, що має сотворити свідомого сина, тобто батьківській свідомій творчості перед батьківським інстинктом. Розуміння свідомої творчості на основі свідомої любові тісно пов’язане з індивідуалізацією вибору, що передбачає поєднання двох душ: «Кохання це зойк крови, це бездумний, непереможний голос тіла, це наказ вічности, яка не допускає опору собі. Кохання саме себе пожирає, як вогонь, і коли задоволене, лишає по собі нудний, сірий попіл.

Любов — це вростання, це просякнення до найтемніших куточків одної істоти другою. Любов приходить пізно, за коханням, після його оргій, після жадних криків і лютого, дикого шепоту жаги. Вона ходить тихо, безшумно, з уважним поглядом, загадковою посмішкою. Кохання сліпе, дике, з поширеними ніздрями, скрюченими пальцями, накидається на все, що може задовольнити. Кохати можна одночасно двох, трьох, п’ятьох, стільки, скільки вистачить сили тіла і вогню.

Любити одночасно можна тільки одного. Врости можна тільки в одну душу, і одна душа тільки може прийняти всю істоту до кінця»[859]. Отже, модерна українська концепція свідомої любові як індивідуалізованої творчості, яку відображає В. Винниченко на порубіжжі, поєднується з українською традицією, що означає загалом «собою возвеличити українське»[860].

Нове століття, як писав Р. Тагор, народилося з поваги до Європи[861]. Аналізуючи європейський дух модерності, він підкреслював: «Дух сучасності прийшов, як світло, із Заходу і освітив цілий період світової історії. Європейська думка, підкоряючись якомусь нестримному потягу, проникла у всі куточки землі. І куди би вона не приходила, скрізь перемагала. У чому ж секрет її сили? У пошуках істини!»[862]. Однак наприкінці 30-х років Р. Тагор дійшов висновку, що Європою бродить «страшне чудовисько», дух імперіалізму, а відповідно руйнівний інстинкт охоплює західну цивілізацію. «Настане день, коли, згідно з волею долі, англійці вимушені будуть покинути Індію, яка ще входить в їх імперію, — писав Р. Тагор. — Яку страхітливу бідність залишать вони після свого ісходу, яке спустошення! Скільки бруду залишиться після того, як спаде потік їх більш ніж столітнього панування. Колись я від усієї душі вірив, ніби духовне багатство Європи стане джерелом нової, істинно прекрасної цивілізації. Тепер, в час прощання з життям, цієї віри більше немає. І все ж я не втратив надії, що Спаситель гряде, і хто знає, можливо, йому судилося народитися в нашій убогій хатині»[863]. Подібна значущість пошуку власного світоглядного шляху за орієнтації на Європу стає очевидною на сучасному українському порубіжжі, коли усвідомлюється минуле порубіжжя з його імперським розщепленням монотеїзму.

Істеричність і невротичність українського модерністського письма на зламі віків свідчила про підключення до загальноєвропейського пошуку статевої істини. Письменник, переживаючи особистісну трансформацію, потрапляв у полон загальноєвропейської світоглядної кризи, несвідомо підхоплював небезпечну інфекцію з потягом до злочинності. За цих умов основа особистісної реальності готувалася до радикальних випробувань, а вторгнення деструктивних сфер сексуально-психологічного досвіду нагально потребували осмислення. Ці процеси, що відбувалися через особистісну трансформацію модерного письменника, виразили і філогенетичну трансформацію, яка означала модернізацію національної свідомості. Успішна модернізація української літературної свідомості несла потенцію перетворення, переведення на новий виток розвитку на основі осмислення едіпової ситуації, яка вела до єднання модерного сина з традиційним батьком, у психопоетичному плані це означало оновлення національної поетики романтизму і реалізму. У світоглядному — модернізацію національно-соціальної моделі. Тобто український модернізм не міг бути запереченням аналітичного реалізму, а навпаки, актуальність його підвищувалася на виході з кризової стадії.

Процес самоусвідомлення, розпочатий у психоісторії української літератури, не встиг досягти такого завершення, за яким