Читати книгу - "Історик"

з того, що сказала мені Хелен день тому, це був світ, у якому понад п’ять тисяч слуг із титулами типу «великий тюрбаномотальник» колись підкорялися волі султана. Євнухи охороняли цнотливість у величезних гаремах, схожих на багато прикрашені в’язниці. Султан Сулейман Великий, який правив у середині шістнадцятого сторіччя, зміцнив імперію, ухвалив закони й перетворив Стамбул на чудовий центр цивілізації, яким було місто за часів правління візантійських імператорів. Як і вони, султан виїжджав раз на тиждень у місто на молитву в Айя-Софію, але не в неділю, а п’ятницю — священний день мусульман. Це був світ суворого етикету й пишних обідів, чудових тканин і прекрасної різьби, візирів у зеленому й камергерів у червоному, у високих тюрбанах і фантастично розмальованих чоботях.

Я був уражений тим, як Хелен описала яничарів — знаменитих воїнів, яких відбирали серед крадених хлопчиків з усієї імперії Я читав уже про них раніше: ці хлопчики народжувалися в християнських країнах, таких як Сербія або Валахія, а виховувалися у традиціях ісламу, навчалися ненависті до тих самих людей, від яких вони народилися, а коли хлопчики дорослішали, їх спускали на людей, наче соколів для вбивства. Десь я вже бачив зображення яничарів, може, в альбомі репродукцій. Згадуючи їхні молоді обличчя, що нічого не виражали, те, що ці люди були створені тільки для того, аби захищати султана, я відчув, як холод лине від будинків палацу і згущається навколо мене.

Раптом мені спало на думку, що молодий Влад Дракула був би чудовим яничаром. Імперія упустила нагоду, шанс додати більше жорстокості до своєї неймовірної сили. Їм треба було взяти його зовсім юним, тримати в Малій Азії замість того, щоб віддавати батькові. Зрештою він став занадто незалежним, зрадником, чесним тільки з собою, він катував своїх земляків так само, як і вбивав турецьких ворогів. «Як Сталін!» — я й сам здивувався від такої несподіваної думки, глянувши на Босфор. Сталін помер рік тому, і нові розповіді про його жорстокість просочилися в західну пресу. Я згадав статтю про одного відданого йому генерала, якого Сталін обвинуватив перед самою війною в тому, що той хотів скинути його. Генерала забрали із квартири посеред ночі й повісили вниз головою на багатолюдній залізничній станції за Москвою, де він провисів кілька днів, поки не вмер. Пасажири, які сідали й висаджувалися з потягів, бачили його, але ніхто навіть не насмілювався двічі подивитися на нього. Пізніше люди ближніх районів сперечалися між собою, чи це відбувалося насправді.

Такі неприємні думки переслідували мене, поки я переходив із кімнати в кімнату палацу. Скрізь мені марилося щось лиховісне або небезпечне, що могло просто бути доказом неймовірної влади султана — влади, що не ховалася, а швидше підкреслювалася вузькими коридорами, сходами, ґратчастими вікнами й закритими садами. Нарешті, бажаючи втекти із цих стін і від похмурого враження, у пошуках відпочинку від суміші елегантності й гноблення, я вийшов на залите сонцем зовнішнє подвір’я.

Проте тут я мав зустріти ще страшніших примар, тому що, судячи з мого путівника, саме там знаходився центр екзекуцій. На сторінках дуже докладно описувалися звички султана стинати голови дворянам й усім, хто був із ним не згоден. Зрадник із Валахії й султан були варті один одного, подумав я, відвертаючись із відразою. Прогулянка парком заспокоїла мої нерви, а низькі червоні промені сонця, що відбивалися у воді, де чорніли темні силуети кораблів, нагадали мені про те, що день добігав кінця і мені треба повертатися до Хелен та до можливих новин від її тітки.

Коли я приїхав, Хелен чекала на мене у вітальні з англійською газетою в руках.

— Як прогулянка? — запитала вона, підводячи очі.

— Огидно, — відповів я. — Я пішов у палац Топкапи.

— А… — вона закрила газету. — Шкода, що я це пропустила.

— Не жалкуй. Як справи у великому світі?

Вона провела пальцем по заголовках.

— Невеселі, але для тебе в мене є й гарні новини.

— Ти розмовляла з тіткою? — я сів на одне з потертих крісел поруч із нею.

— Так, і вона була просто чудова, як завжди. Я впевнена, що вона сваритиме мене, коли ми приїдемо, але це не має значення. Важливо те, що вона знайшла конференцію, яку ми відвідаємо.

— Конференцію?

— Так, хіба це не чудово! На цьому тижні в Будапешті проводиться міжнародна конференція з історії. Ми будемо там як запрошені, вона влаштувала все так, що ми можемо одержати візу тут. — Хелен посміхнулася: — Очевидно, у моєї тітки є друг, що працює на історичному факультеті в Будапешті.

— Яка тема конференції? — запитав я зацікавлено.

— Проблеми праці в Європі до 1600 року.

— Велика тема. Гадаю, ми запрошені на цю конференцію як фахівці з Оттоманської імперії?

— Правильно, Ватсоне.

Я зітхнув.

— Тоді добре, що я зайшов у Топкапи.

Хелен посміхнулася мені чи то єхидно, чи просто через упевненість у моїй спритності подолати будь-які труднощі.

— Конференція починається в п’ятницю, тому в нас є лише два дні, щоб дістатися туди. У п’ятницю й суботу ми послухаємо доповіді, тобі теж доведеться зробити одну. Частина неділі вільна: учені вирушать оглядати визначні пам’ятки давнього Будапешта, а ми зможемо втекти, щоб побачитися з моєю матір’ю.

— Що мені доведеться? — я вп’явся очима в неї, нічого не розуміючи, але вона заправила кучеряве волосся за вухо й подивилася на мене ще більш безневинно.

— О, доповідь. Ти виступиш із доповіддю. Тільки так ми можемо туди потрапити.

— Доповідь? На яку тему?!

— На тему оттоманської присутності у Валахії й Трансільванії, по-моєму, так. Моя тітка вже додала цю тему в програму. Це не обов’язково має бути довга доповідь, тому що оттоманам не поталанило до кінця підкорити собі Трансільванію. Я подумала, що це буде гарною темою, тому що ми обоє вже так багато знаємо про Дракулу, а він вдало тримав турків подалі від своїх кордонів.

— Дуже мило із твого боку, — озвався я. — Ти хочеш сказати, що це ти багато знаєш про нього. Ти пропонуєш виступити на міжнародних зборах учених із легендою про Дракулу? Будь ласка, згадай хоч на мить, що моя дисертація про купецькі гільдії Голландії, до того ж я ще не закінчив її. Чому ти не можеш виступити?

— Це було б смішно, — сказала Хелен, поклавши руки на газету. — Я, як ви це говорите англійською, застаріла. В університеті мене всі вже знають, моя робота їм уже кілька разів встигла набриднути. Американець же додасть пікантності, і вони всі будуть мені вдячні за те, що я привезла тебе із собою, нехай навіть