Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина друга. Або – або"

— То ми отримаємо метал, містере Ріарден?

Генк подумки поглянув на дівчину на вагоні зі свого місця за столом, на якому лежав дарчий сертифікат. Він запитав у себе, чи зможе передати той осяйний стан, якого щойно зазнав, інтелектуальним грабіжникам і злодіям із преси. Чи зможе й надалі допускати, щоб карали невинних? Чи зможе дозволити їй прийняти позицію, яку він обрав?

Чи зможе він ігнорувати ворожий кодекс, якщо ганьба стосуватиметься її, а не його, весь бруд кидатимуть на неї, а не на нього; якщо боротись доведеться їй, тоді як його помилують? Чи зможе він допустити, щоб її існування перетворилося на пекло, яке він не зможе з нею розділити?

Він сидів нерухомо, не зводячи з неї внутрішнього погляду. «Я люблю тебе…» — подумки промовив до дівчини на вагоні. Ці слова втілювали сенс пережитої ним чотири роки тому миті; він відчував те урочисте щастя, яким вони сповнювалися, хоча й знав, що повинен був сказати їх уперше ще тоді.

Він опустив погляд на дарчий сертифікат. «Даґні, — подумав він, — ти б не дозволила мені цього зробити, якби знала; ти зненавидиш мене, коли довідаєшся, але я не можу допустити, щоб ти виплачувала мої борги. Вся провина — на мені, я не перекладу свого покарання на твої плечі. Навіть якщо тепер у мене нічого не залишиться, я вже й так багато маю: я бачу істину, я вільний від їхньої провини, я можу залишатися невинним перед самим собою; я знаю, що правий, правий цілком і вперше, до того ж, я не зраджу заповіді свого кодексу, якої ніколи не порушував: бути людиною, яка платить за себе сама».

«Я люблю тебе…» — знову промовив він до дівчини на даху вагона, відчуваючи, як до його чола торкається літнє сонце. Здавалося, він теж стоїть просто неба на вільній землі, не маючи нічого, крім себе самого.

— Ну, містере Ріарден? Підписувати будете? — повторив доктор Ферріс.

Ріарден перевів на нього погляд. Він забув про Ферріса, не знав навіть, чи весь цей час Ферріс щось говорив, переконував чи просто мовчки чекав.

— А, це? — запитав Ріарден.

Він взяв ручку і, навіть не глянувши, легковажним жестом мільйонера, який підписує чек, написав своє ім’я біля підніжжя Статуї Свободи і штовхнув дарчий сертифікат на протилежний край столу.

Розділ VII

Мораторій на розум

— Де ви були весь цей час? — запитав Едді Віллерс у робітника, коли вони сиділи в підземному кафе, а потім додав (із усмішкою, яка водночас була закликом, проханням пробачити та зізнанням у власному відчаї):

— О, я знаю, що насправді це мене тут не було вже стільки тижнів.

Його усмішка скидалася на спробу покаліченої дитини зробити жест, на який вона більше була нездатна.

— Я сюди якось заходив, десь тижні два тому, але вас не було того вечора. Боявся, ви кудись зникли… Стільки людей останнім часом непомітно зникають. Чув, що вони сотнями блукають по всій країні. Поліція арештовувала їх, називаючи дезертирами за те, що вони покинули свою роботу, але їх занадто багато, а у в’язницях немає їжі, тому на них тепер усім начхати. Знаю, що ці дезертири просто бродять навколо, виконують різну чорну роботу чи ще гірше, бо у кого сьогодні знайдеться чорна робота?.. Зараз ми втрачаємо наших найкращих працівників, які пропрацювали у компанії по двадцять років чи й більше. Навіщо було приковувати їх до робочих місць? Ті люди ніколи не збиралися звільнятись, але зараз вони роблять це за найменшої незгоди: просто кидають свої інструменти і йдуть геть, у будь-який час дня чи ночі, блокуючи нашу роботу на кожному кроці; це ті ж люди, які вистрибували зі своїх ліжок і негайно прибігали, коли потрібні були на залізниці… Коли ми намагаємося заповнити наші вакансії, це нагадує болісні спазми. Дехто з нових працівників не бажають зла, але лякаються власних тіней. Інші виявляються такою мерзотою, що про її існування я навіть не підозрював: вони отримують роботу і знають, що ми не можемо їх викинути, їх зараховано, тому вони дають зрозуміти, що не відроблятимуть своєї зарплатні й навіть наміру такого не мають. Є люди, яким це все подобається: їм подобається, як обернулась ситуація. Ви можете уявити собі таких людей? А вони є… Знаєте, я, мабуть, не до кінця у все це вірю, — в те, що з нами зараз коїться. Все відбувається дуже швидко, але я все одно не вірю. Думаю, божевілля — це стан, коли людина не може відрізнити реальне від нереального.

Те, що зараз стало реальністю, — це чисте божевілля. Якби я прийняв це, як реальність, я збожеволів би, хіба ні?.. Я продовжую працювати і переконувати себе, що це — «Таґґарт Трансконтиненталь». Я досі чекаю, що вона повернеться, що будь-якої миті відчиняться двері… О, Боже, я не повинен був це казати!.. Що? Ви не знали? Ви не знали, що вона пішла?.. Це приховують. Але, думаю, все одно всі знають, просто ніхто не наважується про це говорити. Працівникам кажуть, що вона тимчасово десь поїхала. Вона досі числиться нашим виконавчим віце-президентом. Думаю, лише ми з Джимом упевнені, що вона звільнилася назавжди. Джим до смерті наляканий, що його друзі з Вашингтона використають це проти нього. Якщо будь-яка відома людина звільниться, це катастрофічно вплине на суспільну мораль, тому Джим не хоче, щоб у його власній родині з’явився дезертир… Але це ще не все. Джим боїться, що акціонери, робітники і всі, хто досі веде з нами бізнес, довідавшись, що вона пішла, втратять упевненість щодо «Таґґарт Трансконтиненталь». Упевненість! Ви можете сказати, що тепер це вже не має жодного значення, бо ніхто нічого не може вдіяти. І все ж Джим знає, що нам слід зберігати бодай видимість величі колишньої «Таґґарт Трансконтиненталь». І знає, що останні її крихти розвіялись зі звільненням його сестри… Ні, вони не знають, де вона… Так, я знаю, але не скажу їм. Я єдиний, хто знає… Так, вони намагалися вивідати. Намагалися всіма способами з мене це витягнути, але марно.

Я нікому не скажу… Бачили б ви того дресированого тюленя, який зараз сидить на її місці, — нашого нового виконавчого віце-президента. Звісно,