Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина друга. Або – або"

Ріардена вразили одночасно два моменти: його повернення до реальності та руйнівне відчуття провини. За якусь мить він пережив те, чого не може уповні пережити жоден чоловік — і вижити після цього: відчуття ненависті до себе — ще жорстокіше через те, що якась частина його відмовлялась це прийняти, тому інша відчувала ще гострішу провину. То не була послідовність слів, а радше приголомшливий вердикт емоцій, що повідомляв: оце і є його суть, у цьому полягає його зіпсованість; сороміцька хіть, якої він ніколи не міг подолати, накрила його у відповідь на саме лише споглядання краси, ще й виявилася незбагненно потужною; і єдиний спосіб звільнитись, який він мав, — це приховати жагу, а себе зневажати, але поки він і ця жінка живі, позбутися бажання він не зможе.

Не знав, скільки часу стояв там, не знав, яких руйнувань завдав йому той проміжок часу. Єдине, чого він міг дотриматися, — це рішення, що вона про це ніколи не повинна довідатись.

Ріарден зачекав, поки Даґні спустилася на землю, а чоловік із нотатками пішов геть. Потім наблизився до неї і холодно мовив:

— Міс Таґґарт? Я Генрі Ріарден.

— О! — вона ледь затнулась, і вже цілком природним тоном продовжила. — Вітаю вас, містере Ріарден.

Він знав, хоч і не хотів собі зізнаватися, що та її пауза зумовлена відчуттям, схожим на те, що він пережив: вона була рада, що обличчя, яке їй сподобалося, належить чоловікові, яким Даґні могла захоплюватися. Коли він почав говорити про справи, то робив це так різко, як ніколи не дозволяв собі ні з ким із клієнтів-чоловіків.

І ось тепер, у спогадах споглядаючи дівчину на даху вагона і бачачи на своєму столі дарчий сертифікат, Ріарден відчув, що те минуле і ця реальність зіткнулися між собою, сплавляючи докупи всі дні та сумніви, яких він зазнав у цьому проміжку часу; в сяйві вибуху, в момент, коли проявився остаточний підсумок, він побачив відповідь на всі свої запитання.

Ріарден подумав: «Чи винен я? Винен дужче, ніж здогадувався, значно більше, ніж мені здавалося того дня; винен у страшному злі: я визнавав за провину найкраще в собі. Я проклинав той факт, що мої розум і тіло — одне ціле, і що тіло моє відгукувалося на те, що розум вважав цінним. Я проклинав той факт, що насолода — осердя існування, рушійна сила кожної живої істоти, що вона є потребою тіла так само, як і метою духу, що тіло моє — це не лантух бездушних м’язів, а інструмент, здатний подарувати досвід найвищого задоволення, єднаючи плоть із тілом. Це вміння, яке я проклинав і вважав ганебним, робило мене байдужим до хвойд, а натомість давало єдину жагу у відповідь на велич жінки. Ця жага, яку я проклинав і вважав безсоромною, виникала не від погляду на її тіло, а через знання, що ця чарівна форма відповідає побаченому духові. Я жадав не тіла її, а її особистості. Не дівчиною в сірому я прагнув володіти, а жінкою, яка керує залізницею. Але я прокляв уміння тіла виражати мої почуття, я скривдив її, бо проклинав найвищий дар, який міг їй дати; так само, як прокляв свій талант вкладати власний розум у ріарден-метал; так само вони прокляли мене за хист робити матерію слугою власних потреб. Я прийняв їхній кодекс і повірив, як вони навчили мене, що цінності духу повинні залишатися безсилою тугою, не висловленою в діяльності, не перекладеною на реальність, тим часом, як життя тіла мусить бути жалюгідним, безсенсовим, принизливим дійством, а тих, хто намагається ним насолоджуватися, слід затаврувати, як ницих тварин.

Я порушив їхній кодекс, але потрапив у пастку, поставлену на мене, пастку кодексу, створеного для того, щоб бути зламаним. Я не пишався своїм бунтарством, приймав його, як провину, не проклинав їх, бо проклинав себе, не проклинав їхнього кодексу, бо проклинав існування, а власне щастя ховав, мов ганебну таємницю. Я повинен був жити у щасті відкрито, повноправно: зробити її своєю дружиною, якою вона й була насправді. Але я затаврував своє щастя як зло, і її змусив нести його, як безчестя. Те, що вони хочуть із нею зараз зробити, я вже зробив. Я це уможливив.

Я зробив це через жаль до наймерзеннішої з жінок. Це теж було їхнім кодексом — і я прийняв його. Я вірив, що одна особа може мати безоплатні обов’язки перед іншою. Я вірив, що мій обов’язок — любити жінку, яка нічого мені не давала, яка зрадила все, заради чого я жив, яка вимагала власного щастя ціною мого. Я вірив, що любов — це якийсь статичний дар; коли його отримуєш, то не можеш заслужити повторно; так само, як вони вірили, що багатство — це статична власність, що її можна відібрати й утримувати при собі без будь-яких зусиль. Я вірив, що любов — як грошовий подарунок, а не винагорода, що її слід заслужити; так само, як вони вірили, що мають право вимагати незаслуженого багатства.

Вони вірили, що їхні потреби дозволяють претендувати на мою енергію, а я вірив, що її нещасливе життя дозволяє претендувати на моє життя. Із жалю, а не зі справедливості я пережив десять років самокатувань. Я поставив жалість вище за власне сумління — і це осердя моєї провини. Я скоїв цей злочин, сказавши їй: «За всіма моїми стандартами збереження нашого шлюбу — це злісне шахрайство. Але мої стандарти — не твої. Твоїх я не розумію і ніколи не розумів, але приймаю їх».

І ось вони, лежать на моєму столі — стандарти, що я їх прийняв, не розуміючи; ось її спосіб мене любити, хоч я ніколи не вірив у її любов, хоч і намагався її поділяти. Ось остаточний результат незаслуженого. Я думав, що чинити несправедливість цілком виправдано, якщо страждатиму тільки я. Але ніщо не може виправдати несправедливості.

Це мені кара за те, що я приймав огидне зло самознищення як належне. Я думав, що буду єдиною жертвою.

Натомість приніс у жертву наймерзеннішим серед людей найшляхетнішу жінку. Коли людина діє на засадах жалю, а не справедливості, вона карає добро і чинить на користь злу. Коли людина рятує винного від страждань, вона примушує страждати невинного. Від правосуддя не втечеш, у всесвіті ніщо не може бути незаслуженим і неоплаченим, ні стосовно матерії, ні коли йдеться про дух, і якщо винні не платять, доводиться платити невинним.

Ні, не дрібні мисливці за багатством перемогли мене — я сам