Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина друга. Або – або"

у нас такий є. Тобто, і є, і немає. Все, що вони сьогодні роблять, одночасно існує і не існує. Його звати Кліфтон Лоусі, він із особистого штату Джима. Радісний і прогресивний сорокасемирічний молодик, Джимів приятель. Він мав би її тільки підміняти, але він сидить в її кабінеті, тому ми всі знаємо, що його призначили новим виконавчим віце-президентом. Він віддає накази — точніше, стежить, щоб ніхто не бачив, чи він їх насправді віддає. Докладає всіх зусиль, обходячи будь-які рішення, щоб потім уникнути обвинувачень. Розумієте, його мета — залишатися на цій посаді, а не керувати залізницею. Він не хоче керувати, йому йдеться про те, щоб задовольнити Джима. Та йому просто начхати, чи їздить десь бодай один потяг, основне — справляти на Джима та хлопців із Вашингтона хороше враження. На цей момент містерові Кліфтону Лоусі вдалося сфабрикувати дві справи: перша — проти молодого третього помічника за те, що той не передав далі наказу, якого містер Лоусі ніколи не давав, друга — проти керівника вантажних потягів, який виконав завдання містера Лоусі; правда, цей чоловік не зміг цього факту довести. Обох офіційно звільнили, згідно з правилами Ради стандартизації…

Коли справи йдуть добре (а це ніколи не триває більш як півгодини), містер Лоусі вважає за потрібне наголосити, що тепер уже «не часи міс Таґґарт». Щойно виникають якісь неприємності, він телефонує до мене і буденним тоном запитує, що зазвичай робила в таких випадках міс Таґґарт. Я розповідаю, якщо можу. Собі ж повторюю, що це «Таґґарт Трансконтиненталь», і… і від наших рішень залежать тисячі життів, десятки потягів. Якщо не відбувається нічого надзвичайного, містер Лоусі поводиться зі мною грубо, тому я не думаю, що він мене потребує. Він вирішив змінити все, що було притаманно їй, усе, що насправді не є вирішальним для справи, але водночас він неймовірно ретельно зберігає незмінними важливі речі. Єдина його проблема — він не завжди здатен відрізнити важливе від несуттєвого…

У свій перший день в офісі він сказав мені, що портрет Ната Таґґарта на стіні — не надто добра ідея. За його словами, Нат «належить до темного минулого, до часів егоїстичної жадоби, він не символізує сучасної, прогресивної політики, тому може справити погане враження, — люди ще почнуть мене з ним ототожнювати».

— Ні, не почнуть, — відповів я, але портрет зі стіни зняв… Що?

…Ні, вона нічого про все це не знає. Я з нею не спілкувався.

Жодного разу. Вона попросила не робити цього…

Минулого тижня я мало не звільнився. Все через той потяг для «Надзвичайного шоу Чіка». Чік Моррісон із Вашингтона, хай хоч хто він там у біса є, вирушив виступати країною: розповідати про директиву, зміцнювати моральність народу, бо справи таки кепські. Він забажав для себе і своєї команди спеціальний потяг — зі спальнями, салоном, їдальнею з баром і відпочинковою зоною. Рада стандартизації дала йому дозвіл на швидкість сто шістдесят кілометрів на годину, тому що, як ішлося у постанові, ця поїздка була неприбуткова. Що ж, так воно й було. Це ж просто подорож із метою переконати людей, що вони повинні надривати спини задля прибутків і підтримки тих, хто надто високо стоїть за рангом, бо нічого не заробляє. Але проблеми почалися, коли містер Чік Моррісон запрагнув дизельний поїзд. У нас не виявилося жодного. Всі наші дизелі весь час у роботі, вони тягнуть «Комету» і трансконтинентальні вантажні поїзди, жодного незайнятого не було, не враховуючи… Але про цей виняток містерові Кліфтону Лоусі казати я не збирався.

Містер Лоусі здійняв страшний галас: кричав, що, навіть коли почнеться кінець світу, ми не можемо відмовити забаганці містера Чіка Моррісона. Я не знаю, який клятий дурень таки розповів йому про додатковий дизель, що стояв на виїзді з тунелю у Вінстоні, в Колорадо. Ви ж знаєте, як ламаються наші дизелі, вони всі просто-таки на ладан дихають, тому маєте зрозуміти, чому ми тримаємо додатковий дизель у тунелі. Я пояснював це містерові Лоусі, я йому погрожував, благав, сказав, що міс Таґґарт найсуворіше забороняла нам залишати станцію Вінстон без додаткового дизеля. Він сказав, щоб я затямив: він — не міс Таґґарт (ніби я міг про це забути!), і що це її правило — маячня, і якщо досі нічого не траплялося, то Вінстон може ще кілька місяців пробути без дизеля, тому він не збирається морочити собі голову якимись теоретичними катастрофами майбутнього, якщо перед нами — реальна і практична катастрофа: містер Чік Моррісон починає на нас злитись. Отже, «Надзвичайне шоу Чіка» отримало свій дизель. Наглядач філіалу в Колорадо звільнився. Містер Лоусі віддав його посаду своєму другові. Я теж хотів звільнитися. Ніколи ще мені так сильно цього не хотілось. Але я цього не зробив… Ні, від неї нічого не було чути. Відколи вона поїхала, я не отримав від неї жодного слова. Чому ви постійно про неї запитуєте? Забудьте. Вона не повернеться… Не знаю, на що я сподіваюся. Мабуть, ні на що. Просто продовжую з’являтися на роботу день у день, намагаючись не зазирати вперед. Спершу сподівався, що з’явиться хтось, хто нас порятує. Думав: може, це буде Генк Ріарден. Але він здався. Не знаю, що вони зробили, щоб примусити підписати папір, але знаю, що це мало бути щось жахливе. Так думають усі. Всі про це перешіптуються, міркують, яким чином на нього натиснули… Ні, ніхто не знає. Він не робив публічних заяв і відмовився бачитися з людьми… Але слухайте, я скажу вам, про що всі шепочуться. Нахиліться ближче, не хочу говорити занадто голосно. Кажуть, що Оррен Бойл уже давно знав про директиву, на багато тижнів чи й місяців раніше, тому що він почав тихцем таємно переобладнувати свої печі під ріарден-метал на одному з невеличких сталеливарних заводів на відлюдному узбережжі в штаті Мен. Він почав виплавляти метал відразу, щойно Ріарден підписав ту насильницьку вимогу — тобто, дарчий сертифікат. Але — тільки послухайте — на цьому ж заводі, того самого вечора люди Бойла розігрівали перед початком процесу печі, аж раптом почули голос. Вони не знали, звідки той голос лунає — з літака, з радіо чи з гучномовця, та фактом залишалося те, що голос належав чоловікові, й він давав десять хвилин на те, щоб вони покинули це місце.

Вони негайно пішли геть. Вийшли назовні та йшли якнайдалі, бо той голос повідомив, що він — Раґнар Даннескольд. Протягом наступних півгодини завод Бойла було цілком зруйновано. Зруйновано, знищено —