Читати книгу - "Відьмак. Володарка Озера"

Різко випростався. Витер губи.

— Різні дурні та містики, — заявив уже своїм звичайним прохолодним тоном, — намагалися змінити тебе відповідно до байок, легенд і віщувань, відслідковували ген, який ти носиш, спадщину за предками. Плутаючи небо із зірками, що віддзеркалюються на поверхні ставка, містично вирішили, що ген, який обіцяє величезні можливості, стане еволюціонувати далі, що повноти сил досягне у твоїй дитині або в дитині твоєї дитини. І росла навколо тебе чарівна аура, повз дим від кадила. А правда настільки ж банальна, наскільки й прозаїчна. Сказав би я: органічно прозаїчна. Важливою є, моя красуне, твоя кров. Але в абсолютно дослівному, цілком непоетичному значенні цього слова.

Він узяв зі столу скляний стрижень завдовжки приблизно півфута. Стрижень закінчувався тонкою, легенько вигнутою голкою. Цірі відчула, як у роті їй стає сухо. Чародій оглянув шприц крізь світло.

— За хвилину, — заявив прохолодно, — тебе буде роздягнено й посаджено в крісло, саме те, яке ти споглядала з такою цікавістю. Хоча й у незручній позі, але проведеш у тому кріслі деякий час. За допомогою ж оцього приладдя, яке, як бачу, також тебе захоплює, тебе буде запліднено. Це не буде настільки вже страшно, ти майже весь час будеш напівпритомна від еліксирів, які я впускатиму тобі у вени для стовідсоткового загніздення яйцеклітини плоду та виключення позаматочної вагітності. Ти не мусиш боятися: я маю вправність, робив те сотні разів. Щоправда, ніколи — обраниці долі та призначення, але я не думаю, що матка та яєчники обранок аж настільки відрізнялися б від маток та яєчників простих дівчат. А зараз справа найважливіша. — Вільгефорц насолоджувався тим, що говорив. — Може, тебе це збентежить, а може, втішить, але знай, що дитину ти народжувати не станеш. Хтозна, може, і справді був би то великий обраний із незвичайними здібностями, рятівник світу й король народів. Утім, ніхто не може того гарантувати, та й я не маю наміру очікувати так довго. Мені потрібна кров. А точніше — кров плацентна. Щойно плацента сформується, я вийму її з тебе. Решта моїх планів і намірів, моя красуне, тебе, як сама розумієш, не стосується, тож немає сенсу інформувати тебе про них, бо це була б непотрібна фрустрація.

Він замовк, зробивши ефектну паузу. Цірі не могла опанувати тремтіння губ.

— А тепер, — чародій театрально кивнув, — запрошую на крісло, панно Цірілло.

— Варто б, — Бонгарт блиснув зубами з-під сивих вусів, — щоби та сука Йеннефер на це поглянула. Вона має те побачити!

— А й справді, — у кутиках усміхнених губ Вільгефорца знову виступила біла бульбашка слини. — Запліднення — це ж справа свята, піднесена та урочиста, це містерія, якій повинна асистувати вся близька родина. А Йеннефер — це ж справжня квазі-мати, а така в примітивних культурах чи не персонально бере участь у покладинах дочки. Приведіть її сюди!

— Що ж до цього запліднення… — Бонгарт нахилився над Цірі, яку бриті аколіти чародія вже почали роздягати. — А чи не можна, пане Вільгефорце, зробити це природно? По-божому?

Скеллен пирхнув, крутячи головою. Вільгефорц трохи нахмурився.

— Ні, — заперечив він холодно. — Ні, пане Бонгарт. Не можна.

Цірі, наче тільки зараз зрозуміла всю серйозність ситуації, крикнула пронизливо. Раз, а потім другий.

— Ну-ну, — скривився чародій. — Гордо, з піднесеною головою й мечем увійшли ми до печери лева, а тепер злякалися малої скляної трубки? Соромно, моя панно.

Цірі, класти бажаючи на сором, крикнула втретє так, що аж задзвонило лабораторне начиння.

А весь замок Стигга раптом відповів вереском і тривожними криками.

* * *

— Біда буде, синки, — повторив Задирлік, окутим кінцем рунки видряпуючи засохлий гній з-поміж каменів у дворі. — Йой, побачите, біда буде нам, неборакам.

Оглянув соратників, але жоден із вартових ніяк те не прокоментував. Також нічого не сказав і Бореас Мун, який залишився зі стражниками біля брами. З власної волі, не з наказу. Міг, як і Сіліфант, піти з Пугачем, міг на власні очі переконатися, що станеться з Володаркою Озера, яка доля її спіткає. Але Бореас не хотів на те дивитися.

Волів залишитися тут, на подвір’ї, під голим небом, подалі від кімнат і зал верхнього замку, куди забрали дівчину. Тут він був упевнений, що не почує навіть її крику.

— Злий воно знак, те чорне птаство. — Задирлік рухом голови вказав на ворон, що все ще сиділи на мурах та гримсах. — Злий воно знак, ота молодиця, що на чорній кобилі прибула. У злій, скажу я вам, справі ми Пугачеві служимо. Бо ж балакають, що й сам Пугач уже не коронер і ніякий не важливий пан, а вигнанець, як і всі ми, що страшенно імператор на нього злий. Як нас, синки, разом схоплять, біда буде нам, неборакам.

— Йой! — додав другий вартівник, вусач у капелюшку, прикрашеному перами чорного лелеки. — Паля близько! Погано, як імператор злий!

— Та ви що, — втрутився третій, який прибув до замку Стигга зовсім недавно, з останньою партією навербованих Скелленом найманців. — В імператора на нас — може так статися — і часу не буде. У нього зара’, балакають, інші турбуленції. Кажуть, сурьйозна битва десь там була, на півночі. Побили нордлінги імператорських, побили дощенту.

— Тоді, — сказав четвертий, — може, воно й не так погано, що ми з Пугачем? Завжди краще з тим бути, хто зара’ зверху.

— Напевне, — сказав отой новий, — що краще. Пугач, бачиться воно мені, угору піде. А при ньому й ми випливемо!

— Йой, синки, — сперся на рунку Задирлік. — Дурні ви, наче кінські хвости.

Чорне птаство злетіло з приголомшливим шумом та карканням, потемнішало від нього небо, завирувало воно хмарами навколо бастіону.

— Що за дідько? — простогнав хтось із вартових.

— Прошу відчинити браму.

Бореас Мун раптом відчув проникливий запах зілля: шавлії, м’яти й кмину. Сковтнув слину, тряхнув головою. Заплющив і розплющив очі. Не допомогло. Худий, шпакуватий мосьпан, з вигляду наче збирач податків, який раптом коло них з’явився, навіть не мислив зникати. Стояв і посміхався стиснутими губами. Волосся Бореаса під капелюхом мало не встало сторчма.

— Прошу відчинити браму, — повторив той із посмішкою. — Без зволікання. Так воно насправді буде краще.

Задирлік із брязкотом випустив рунку, став прямо й заходився безголосо ворушити губами. Очі він мав порожні. Інші підійшли до брами, крокуючи напружено й неприродно, наче автомати. Зняли колоду. Роз’єднали ланцюги.

На подвір’я зі стукотом підків вдерлася четвірка вершників.

Один мав волосся біле, наче сніг, меч у його руці миготів, наче блискавка. Другою була світловолоса жінка, що на бігу коня напинала лук. Третій вершник —