Читати книгу - "Відьмак. Володарка Озера"

чого я не знаю: чи шлях був довгим? І чи дістала ти достатньо вражень?.. Ох, — посміхнувся поганющо, знову її обігнавши. — Ти не мусиш відповідати. Я знаю, що було цікаво й захопливо. Бачиш, я не можу дочекатися, аби й самому спробувати. Я дуже заздрю твоєму таланту. Тобі доведеться ним зі мною поділитися, моя красунечко. Так, «доведеться» — відповідне слово. Поки ти не поділишся зі мною своїм хистом, я просто не випущу тебе з рук. Ані вдень, ані вночі не випущу тебе з рук.

Цірі зрозуміла нарешті, що горло її перехоплює не лише страх. Чародій поставив їй кляп, давив її магічно. Насміхався з неї. Принижував. На очах усіх.

— Відпусти… Йеннефер, — прокашляла вона, аж горблячись від зусилля. — Відпусти її… А зі мною можеш робити, що забажаєш.

Бонгарт розреготався, Стефан Скеллен також сухо розсміявся. Вільгефорц подлубався мізинцем у кутику свого жахливого ока.

— Ти ж не можеш бути такою немудрою, аби не знати, що я й так можу зробити з тобою, що захочу. Твоя пропозиція доволі патетична, але жалісна й смішна.

— Я тобі потрібна… — Вона підвела голову, хоча те коштувало їй величезних зусиль. — Аби мати зі мною дитину. Усі того бажають, тож і ти також. Так, я у твоїх руках, я сама сюди прийшла… Ти мене не захопив, хоча ганявся за мною половиною світу. Я прийшла сюди сама й сама віддаюся тобі. За Йеннефер. За її життя. Для тебе це настільки смішно? То спробуй зі мною насильно… Побачиш: умить мине тобі бажання сміятися.

Бонгарт підскочив до неї, замахнувся нагайкою. Вільгефорц зробив недбалий жест, легенький рух долонею, але й того вистачило, аби батіг вилетів із руки мисливця за нагородами, а сам він похитнувся, наче вдарив у нього навантажений вугіллям візок.

— Пане Бонгарт, — сказав Вільгефорц, масажуючи пальці, — як я бачу, ви все ще маєте клопоти з розумінням обов’язків гостя. Вам треба запам’ятати: коли вас приймають, ви не нищите меблі та витвори мистецтва, не крадете дрібних предметів, не смітите на килими та по кутках. Не ґвалтуєте й не б’єте інших гостей. Останнє — принаймні доти, доки не скінчить ґвалтувати та бити сам господар, доки не дасть знаку, що бити та ґвалтувати вже можна. З того, що я щойно сказав, маєш зуміти зробити правильний висновок і ти, Цірі. Не можеш? Я допоможу. Ти віддаєшся мені сама й покірно погоджуєшся на все, дозволяєш мені робити із собою все, що я схочу. І вважаєш, що пропозиція ця пречудова. Ти помиляєшся. Бо справа така, що робити я з тобою буду те, що зробити я мушу, а не те, чого б прагнув. Приклад: я прагнув би в межах реваншу за Танедд вичавити тобі принаймні одне око, а не можу, бо боюся, що ти того не переживеш.

Цірі зрозуміла: або зараз, або ніколи. Крутнулася в напівоберті, вишарпнула Ластівку з піхов. Увесь замок завирував раптом — вона відчула, що падає, болісно забивши коліна. Зігнулася, мало не торкаючись чолом підлоги, боролася з бажанням зблювати. Меч випав із її здерев’янілих пальців. Хтось його підняв.

— Тааак, — сказав протягло Вільгефорц, спираючи підборіддя на долоні, складені, наче до молитви. — На чому я зупинився? Ах, точно, на твоїй пропозиції. Життя й свобода Йеннефер в обмін… На що? На твоє добровільне віддання, охоче, без ґвалту й примусу? Прикро мені, Цірі. Для того, що я тобі зроблю, ґвалт і примус просто необхідні… Так-так, — повторив він, із цікавістю поглядаючи, як дівчина гарчить, випльовує слину й намагається ригати. — Без ґвалту й примусу аж ніяк не обійдеться. На те, що я тобі зроблю, ти ніколи не погодилася б добровільно, запевняю тебе. Тож, як бачиш, твоя пропозиція, усе ж таки жалісна та смішна, майже нічого не варта. Тож я її відкидаю. Ну ж бо, візьміть її. Відразу до лабораторії.

* * *

Лабораторія мало відрізнялася від тієї, яку Цірі знала з храму Мелітеле в Елландері. Теж була добре освітлена, чиста, із довгими столами з бляшаним покриттям, на яких була сила-силенна скла — банок, реторт, колб, трубок, лінз, алембиків, що шипіли й булькотіли, та іншого дивовижного приладдя. Тут, як і там, в Елландері, гостро смерділо ефіром, спиртом, формаліном і чимось іще, чимось, що призводило до того, що відчувала вона страх. Навіть там, у приязному храмі, поряд із приязними жрицями та Йеннефер, Цірі відчувала в лабораторії страх. Але ж там, в Елландері, ніхто не волік її до лабораторії силою, ніхто не всаджував брутально на лавку, ніхто не тримав за плечі та руки залізним утиском. Там, в Елландері, не було посеред лабораторії страшного металевого крісла, форма якого була майже садистськи очевидною. Не було там одягнених у біле, наголо поголених типчиків, не було там Бонгарта, не було там Скеллена, збудженого, почервонілого, який нервово облизував губи. І не було там Вільгефорца з одним оком нормальним, а другим — малесеньким і жахливо рухливим.

Вільгефорц обернувся від столу, на якому якийсь час розкладав якісь інструменти, що будили переляк.

— Бачиш, моя чарівна панно, — почав, підходячи, — ти є для мене ключем до сили й влади. Влади не тільки над цим світом, що є марнотою над марнотами й до того ж приречений на швидку загибель, а над усіма світами. Над усією гамою часів і місць, що повстали під час Кон’юнкції. Ти напевне мене розумієш, бо деякі з тих місць та часів і сама вже відвідала. Мене, — продовжив він за мить, підсмикуючи рукави, — хоча й соромно в тому зізнатися, страшенно вабить влада. Знаю, це тривіально, але я хочу бути володарем. Володарем, якому стануть бити поклони, якого люди стануть благословляти тільки за те, що він є, віддавати божеські почесті, якщо, наприклад, захоче він позбавити їхній світ катаклізму. Нехай позбавить він його лише через примху. Ох, Цірі, серце радіє в мене від думки про те, як великодушно я нагороджуватиму вірних та як жорстоко каратиму неслухняних і непокірних. Медом, солодкою патокою для моєї душі стануть звернені цілими поколіннями молитви до мене й за мене, щодо моєї милості й моєї ласки. Цілі покоління, Цірі, цілі світи. Прислухайся. Чуєш? Від повітря, голоду, вогню, війни й гніву Вільгефорца…

Він ворухнув пальцями біля самого її обличчя, потім різко схопив за щоки. Цірі крикнула, шарпнулася, але тримали її міцно. Губи її почали тремтіти. Вільгефорц побачив те й захихотів.

— Дитя Призначення, — засміявся він нервово, а в кутику губ забіліла плямка піни. — Ен Ген Іхер, свята ельфійська