Читати книгу - "1984"

«Те, що з вами тут відбувається, — це назавжди. Затямте це на майбутнє. Ми зруйнуємо вас настільки, що для вас уже не буде вороття назад. Тут із вами відбудеться те, від чого ви ніколи не оклигаєте, навіть якби вам пощастило прожити тисячу років. Ви втратите спроможність переживати звичайні людські почуття. Всередині вас усе відімре. Ви ніколи більше не спізнаєте любові, дружби, чи радості життя, ніколи не зможете сміятися, чимось цікавитися, бути мужнім або сумлінним. Ви будете порожнім. Ми з вас усе вичавимо, а собою заповнимо порожнечу».

І справді, те, що відбулося з Вінстоном у Міністерстві Любові, — страшніше за будь-яке фізичне каліцтво, будь-яке страждання і навіть страшніше за саму смерть, бо ті зміни, яких зазнав Вінстон, стосуються самої його суті, його глибинного єства, якщо завгодно — його душі. Діяльність Партії страшна не фізичним всеохопним контролем, не фізичним нищенням опонентів: найстрашніше, що робить Партія, — це те, що вона паплюжить, видозмінює душу людини, внаслідок чого людина перетворюється, за словами О’Браєна, на вичавлену порожню оболонку, нездатну до звичайних людських почуттів. Оце і є справжня, найжахливіша смерть.

Але навіть видозмінивши Вінстонове єство, змусивши його внутрішньо капітулювати, відмовитися від будь-якого виду опору, Партія ще не отримала остаточної перемоги над ним. Десь глибоко всередині, на самому споді його понівеченої душі ще жеврів той останній зв’язок з ним колишнім, а саме — його кохання до Джулії, яке залишалося свідченням того, що попри всі заяви О’Браєна, Партія не всесильна, бо не може заборонити йому кохати, нездатна знищити це, можливо останнє, справжнє почуття. Проте подальші події роману свідчать, що Вінстон уже вкотре недооцінив партійну систему тотального «лікування» з безнадійним показником у 100 відсотків. У кожної людини є свій власний зачаєний жах, щось таке, перед чим капітулює її свідомість, її тіло, її єство, щось настільки для неї нестерпне, що, аби цього уникнути, людина ладна на все, на будь-яку зраду, на будь-який злочин. Словом, немає такого, чого б не зробила людина, аби уникнути оцього свого найголовнішого жаху. Це є у кожного. У випадку Вінстона цим потаємним нестерпним жахом виявляються пацюки. Зіштовхнувшись зі своїм страхом буквально обличчям до обличчя, Вінстон зраджує своє кохання до Джулії. Прикметним є те, що ця зрада є глибинною і щирою, після якої вже неможливе кохання — він свідомо випалює в собі це останнє почуття, цю останню незайману часточку своєї душі, завдяки якій він ще залишався не повністю «вилікуваним», а отже хоча б частково залишався собою. Пізніше, вже після свого «зцілення», коли Вінстон випадково зустрічається із Джулією, перші їхні слова, сказані одне одному, були «я тебе зрадив(ла)». Цим вони відразу розставляють усі крапки над «і» у своєму подальшому короткому спілкуванні, під час якого не відчувають одне до одного нічого, окрім виразної неприязні. Партія вкотре перемогла — вони обоє «вилікувалися» від свого кохання, вони обоє стали такими, якими хотіла їх бачити Партія.

Отже, всі Вінстонові ілюзії щодо можливості спротиву всеохопній тоталітарній машині Партії планомірно і одна за одною розвіюються, врешті-решт перетворюючи його самого на найвагоміший доказ хибності своїх колишніх поглядів.

Розглядаючи основну проблематику, заторкнуту у «1984», мало хто звертав увагу, що окрім усього, це також роман про страшну, всеохопну самотність людини, самотність вільної свідомості у тоталітарному світі, світі, в якому облуда і брехня помінялися місцем з об’єктивною правдою, світі, у якому взагалі немає жодної об’єктивної правди, коли головний герой у спробі залишитися при відносно здоровому глузді, вимушений писати щоденник і за його допомогою звертатися до невідомого, минулого і невизначеного, тьмавого майбутнього. А ще він подумки звертається до О’Браєна — єдиної людини, яка, на його думку, може його зрозуміти. Джулію ж не цікавлять його рефлексії і розмірковування над тоталітарним правлінням Партії і можливостями повалення її влади — протест Джулії простий і приземлений. Вона не розділяє розпачу Вінстона стосовно світу, в якому вони вимушені жити, її не цікавить ні те, хто з ким ще вчора воював і хто із ким воює сьогодні, і навіть головна та єдина книжка спротиву авторства Ґолдштайна викликає у неї нудьгу. Увесь спротив Джулії зводиться до бажання порушення дрібних правил і заборон, з одночасним виконанням головних законів, щоб уникнути загалом невідворотного арешту і покарання.

Можливо, саме через оцю свою самотність, неможливість ні з ким вести діалог на рівних, навіть після всіх мук, яких О’Браєн завдає Вінстонові, той все одно продовжує відчувати до нього глибоку прихильність. Стосунки Вінстона і О’Браєна виразно позначені елементами стокгольмського синдрому. Навіть попри ті перспективи страшного безнадійного тоталітарного світу, про який розповідає Вінстонові О’Браєн і який своїми діями втілює Пратія і особисто він, Вінстон все одно відчуває до нього прихильність, оскільки О’Браєн розумний, він його розуміє і з ним можна поговорити. Цей момент, можливо, вказує на те, як Орвелл, бачить стосунки інтелігенції і панівного апарату, коли інтелігенція дозволяє робити з нею все що завгодно, аби лише палач видавався більш-менш культурним і освіченим:

«Вінстонове серце знову виповнила дивовижна повага до О’Браєна, яку, здавалося, ніщо не могло зруйнувати. Який же він розумний, подумав він, який інтелігентний! О’Браєн не міг не зрозуміти, що йому сказано. Будь-хто інший на земній кулі негайно відповів би, що неправда, що він зрадив Джулію. Бо хіба існувало щось таке, чого б вони не вирвали з нього тортурами? Він розповів їм усе, що він знав про неї, про її звички, характер, минуле життя. Він розповів з усіма найдрібнішими подробицями про те, що відбувалося під час їхніх зустрічей, про все, що він їй сказав або вона сказала йому, про ту їжу, яку вони купували на чорному ринку, про їхні зради, про їхні недолугі змови проти Партії — геть усе. А проте, в тому розумінні, яке він укладав у це слово, він не зрадив її. Він не перестав кохати її, його почуття до неї залишилися тими самими. О’Браєн без зайвих пояснень зрозумів, що він має на увазі».

Так, поза сумнівом, О’Браєн усе розумів, і це його розуміння врешті-решт вилізло Вінстонові боком, бо, власне, саме О’Браєн цілком знищив його в духовному й інтелектуальному розумінні.

Завдяки багатьом алюзіям, які легко прочитуються в романі, — суворе вусате обличчя Старшого Брата, що дивиться з тисяч плакатів, транспарантів та екранів, «козляче обличчя» Ґолдштайна-Троцького, жорстке ієрархічне тоталітарне суспільство, що керується єдиною Партією, постійне перекручування історії та підтасовування статистичних даних, дефіцит найнеобхідніших товарів загального вжитку, таких як