Читати книгу - "Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя"

…Із чистих світлих вод повільно постає золочений будинок. Уже гордо височать контрфорси, між ними срібляться сутінки. Зелені поля, темний ліс, блакитне шатро неба, що десь аж там, далеко, спочиває на синіх шпилях гір. Прекрасні обриси березового гаю. Місцевість плавно підіймається увись, утворюючи круглий і широкий купол. Троянди, троянди, ціле море троянд! Блакитні тіні на мармурі, залитому сліпучим сонцем. А за садом – озеро, що аж пломеніє у променях…

…Попливімо, Лу, в його прохолодні сині води…

…Над нами – біле вітрило човна, під нами – немислима глибина. Ми летимо над білими баранцями хвиль. І бачимо тепер лиш море, небесну синь і сяйво сонця! Десь далеко виринає темна смуга – наш сонячний острів. Там ми лежимо на білому піску й розчиняємось в обіймах сонця і хвиль. Ніжний літній вітер видуває всі наші думки й очищує душі. Яке блаженство! Лежати на піску й зливатись воєдино із Господом і природою! Навколо нас кружляють метелики.

Лу, кохана, глянь на метеликів…

Зараз літо й полудневе сонце світить угорі.

Лу…

Тиша.

Із моря повіває вже прохолодніший вітер. Гойдаючись на хвилях, ми линемо назустріч батьківщині. Нашій батьківщині, Лу! Ми, хоч і без роду й племені, та нарешті віднайшли свою вітчизну.

Дивовижні мережива виплітає фея сутінок на зелених полях. Я міцно тебе обіймаю. Задумливо й повільно ми простуємо до нашого будинку. Навіть дуже повільно, крок за кроком, щоб сповна відчути блаженство цієї самотності, розділеної на двох.

На порозі ми зупиняємося.

Я дивлюсь на тебе…

Схиляю голову, падаю навколішки й промовляю: «Я так утомився, кохана, прийди, благослови мене, щоб я міг заснути…»

Ти теж схиляєшся до мене, мов свята, й цілуєш чоло моє та очі.

Благодать…

Чорне покривало ночі повільно опускається на нашу рідну землю. У темряві ледь жевріє вогонь і кидає лагідні відблиски на стіни.

Ми знову сидимо перед каміном, Лу…

Наша мрія розтанула, мов дим…

Випий чаю, Лу, забудь ту мрію й дай мені руку.

За вікном співає пісню вітер…

Я візьму лютню, а ти заспіваєш. Пісню, яку ти вже колись мені співала.

Тоді я знову схилюся перед тобою і скажу: «Я так утомився, кохана, прийди, благослови мене, прочитай мені молитву перед сном, щоб я міг заснути…»

Чому ж ти не співаєш?… Лу, кохана моя…

– Ах, це був лиш сон… – зітхнув самотній чоловік, гірко всміхнувшись. З минулого у мене зосталися тільки пожовклі листи й кілька зів’ялих пелюсток – вицвілі знаки кохання…

Він сів за стіл і написав:

У сяйві місяця спинилась лань моя.

О, чом забрала щастя моє земля сира?

Верни мені її, мій місяцю, вона не твоя,

Верни мені лань мою, без неї життя нема.

Верни мені мою сердечну мрію,

З риданням вирвану з грудей.

Сховай від мене погляду зажуру,

Блідий мій місяцю, не опускай плечей.

Вона померла, але й з того світу

Трима в своїх руках Усесвіт мій.

Верни мені її – прекрасну лань мою!

Верни мені її, о земле й світе тихий!

Тоді він пішов в ательє і натиснув одну з клавіш рояля. Чистий, мелодійний звук поплив кімнатою. Фріц вслуха`вся в нього, аж поки той зовсім не стих.

– Таке ж і людське життя, – пробурмотів він. – Звук у темряві ночі… що швидко розсіюється, наче легкий туман… А тоді безслідно зникає в небутті… І знову ніч… Я вже прагну одійти до спокою… Лу, коли ж ти забереш мене додому?

Він уже пішов до дверей, але зненацька обернувся і з якоюсь неземною, загадковою усмішкою на вустах промовив до яскравого повного місяця:

– І все ж таки… весь світ… і все життя… Саме тому… будьте такі прекрасні…

6

Знову розпочався новий оперний сезон. Причепурені люди радісно прямували до головного входу, туди ж із пирханням під’їжджали автомобілі і швидко підлітали елегантні екіпажі. «Кармен», як завжди, користувалась успіхом у публіки. Серед натовпу простував і Ернст зі своїм другом Ойґеном Гільмером.

– Сьогодні виступатиме наша нова Кармен, – сказав Ойґен, – мене вже розбирає нетерплячка її побачити. Кажуть, вона така краля, що хоч з лиця воду пий.

– Мене цікавить тільки оркестр, – відрубав Ернст.

Один лиш погляд на партер здатен був розбурхати чуття й розпалити пристрасть – довгі вечірні сукні з глибокими декольте ледь прикривали сліпучо-білі плечі, шурхотів шовк, шелестіли нижні спідниці й волани, виблискували дорогі хутра.

Зал був ущерть набитий. Почалася увертюра, піднялася завіса. Вічно юна опера Бізе виливала на публіку потоки пристрасті. Врешті з’явилася Кармен. Ернст був зачарований. Що це була за Кармен! Справжнє втілення палкої пристрасті! Її очі горіли полум’ям, на плечі спадало чорне, мов ніч, волосся! Ось вона бавиться цигаркою, перекочуючи її з одного кутика вуст в інший, і тихо та звабливо наспівує:

Любов циганська меж не знає,

Про право і закон ніколи не питає.

Мене не любиш ти – я в полум’ї згораю,

Остерігайся – я ж тебе кохаю!

Буря оплесків ніяк не стихала. Кармен знову і знову виходила на сцену. Як сказав Ойґен, вона викликала справжній фурор.

Після спектаклю друзі пішли в невеличкий затишний ресторанчик, щоб там за келихом вина обмінятися враженнями. Вони розпивали пляшку бургундського й говорили про оперу, а передусім – про саму Кармен. Ойґен захоплювався її вродою, Ернст вихваляв її спів:

– У неї напрочуд сильний дзвінкий голос. Хай мене грім поб’є, але такого форте я ще не чув!

Поволі ресторанчик оживав. Надходили останні театрали. Раптом Ойґен стрепенувся:

– Це вона, – прошепотів він. – Вона справді прямує сюди.

До залу зайшла елегантна дама в супроводі кількох кавалерів. Єдиний вільний столик стояв якраз поруч із тим, де сиділи Ернст і Ойґен. І вона дійсно там сіла. Ернст уважно на неї глянув. Вона здалася йому знайомою. Але він ніяк не міг згадати, де її бачив. Раптом, коли вона відповіла на вітання якогось пана, його осяяв спогад. Одного разу він уже бачив цей гордий поклін голови – на прогулянці з Фріцом. То була Фріцова знайома. Він нишком спостерігав за нею. Вона була втіленням вроди. Густе темне волосся, тонке аристократичне обличчя з великими чорними очима. Вона недбало віддавала накази своїм кавалерам – представникам місцевого бомонду.

Дама обвела зором ресторанчик. Коли вона побачила Ернста, її погляд на мить зупинився, наче вона намагалася його пригадати. Ернст спаленів і повільно опустив