Читати книгу - "Зброя, мікроби і сталь -"

Остання обставина, яке вимагає складної організації від складних суспільств, стосується густоти населення. Великим суспільствам виробників харчу притаманна не просто більша кількість членів, а вища густота населення порівняно з ватагами мисливців-збирачів. Кожна ватага з кількох десятків мисливців займає велику територію, на якій здобувається більшість суттєвих для неї ресурсів. Решту речей найпершої потреби вони можуть роздобути через торгівлю із сусідніми ватагами під час пауз між війнами з ними. Мірою зростання густоти населення територія, яку займає ватага з кількох десятків осіб, скоротиться і дедалі більше речей найпершої потреби доводитиметься діставати з-за меж цієї території. Наприклад, 40 тис. квадратних кілометрів Голландії і 16 млн її населення просто неможливо поділити на 800 000 окремих ділянок площею по 5 гектарів, щоб на кожній жила автономна і самодостатня ватага з 20 осіб, котра час від часу користувалася б тимчасовим миром, щоб обмінятися предметами торгівлі та дівчатами на виданні з сусідньою ватагою. Просторові реалії вимагають, щоб густонасе- лені регіони підтримували велике і складноорганізоване суспільство.

Отже, обставини, пов’язані з розв’язанням конфліктів, ухваленням рішень, економікою та простором, штовхали розвиток суспільств в одному напрямку, вимагаючи від великих суспільств централізації. Однак централізація влади неминуче відкриває можливості для тих, хто перебуває при владі, втаємничений у важливу інформацію, ухвалює рішення і перерозподіляє товари, користуватися цими можливостями, щоб наживатися самим і допомагати наживатися на цьому своїм родичам. Для будь-кого, знайомого із будь-яким сучасним угрупованням людей, це очевидна річ. Мірою розвитку ранніх суспільств люди, які здобували централізовану владу, поступово утверджували себе як еліту, котра зароджувалася, напевно, як один із кількох колись рівних за рангом сільських кланів, який зумів стати «рівнішим» за інших.

Щойно ми розглянули причини, чому великі суспільства не можуть функціонувати з організацією ватаги, а мусять переходити до складної клептократії. Однак відкритим залишається питання про те, як дрібні прості суспільства розвиваються або об’єднуються, утворюючи великі складні суспільства. Об’єднання, централізоване розв’язання конфліктів, ухвалення рішень, економічний перерозподіл і клептократична релігія не виникають автоматично із суспільної угоди, як у Руссо. Що ж призводить до об’єднання?

Відповідь на це питання частково спирається на еволюційне мислення. На початку цього розділу я зазначив, що суспільства, які потрапляють до однієї категорії, не ідентичні одне одному, оскільки люди і людські групи надзвичайно різноманітні. Наприклад, якщо взяти ватаги і племена, то «верховоди» деяких із них неодмінно будуть харизматичнішими, могутнішими і вмілішими в досягненні рішень, ніж «верховоди» інших груп. Якщо взяти великі племена, то ті з них, які мають сильніших «верховод», а отже, більш централізовані, здебільшого матимуть перевагу над тими, в яких нижча централізація. Племена, які розв’язують конфлікти настільки погано, як фаю, тяжітимуть до розпаду на ватаги, а кепсько керовані вождівства розпадатимуться на дрібніші вождівства або племена. Суспільства з ефективним розв’язанням конфліктів, розсудливим ухваленням рішень і гармонійним економічним перерозподілом розробляють кращу технологію, концентрують військову могутність, захоплюють більші й продуктивніші території та розбивають один за одним автономні дрібніші суспільства.

Отже, змагання між суспільствами на одному рівні складності здебільшого веде до виникнення суспільств наступного рівня складності, якщо дозволяють обставини. Племена завойовують інші племена або об’єднуються з ними, досягаючи розміру вождівств, котрі завойовують інші вождівства або об’єднуються з ними, досягаючи розміру держав, котрі завойовують інші держави або об’єднуються з ними, стаючи імперіями. Якщо говорити загальніше, то більші утворення мають потенційну перевагу над окремими дрібними утвореннями, якщо — і це дуже вагоме «якщо» — великі утворення спроможні розв’язати проблеми, які зринають у зв’язку з їхнім розміром, як-от постійна загроза керівництву з боку претендентів-вискочнів, невдоволення простолюду клептократією та ширший спектр проблем, пов’язаних із економічною інтеграцією.

Історичні документи й археологічні матеріали зберегли багато інформації про злиття дрібних утворень у більші. Наперекір Руссо такі злиття ніколи не відбувалися у вигляді добровільного рішення дрібних племен об’єднатися, щоб сприяти щастю своїх громадян. Керівники дрібних суспільств, як і керівники великих, ревно ставляться до своєї незалежності та своїх прерогатив. Натомість злиття відбувається в один із двох способів: в умовах загрози з боку зовнішньої сили або в результаті фактичного завоювання.

Злиття в умовах зовнішньої загрози чудово ілюструє формування че- рокської конфедерації на південному сході С11ІА. Черокі попервах були розділені між 30—40 незалежними вождівствами, кожне з яких складалось із села з населенням близько 400 осіб. Зростання кількості білих поселенців призвело до конфліктів між ними та черокі. Коли якийсь черокі грабував або нападав на білих поселенців або торговців, білі безоглядно відплачували за цей учинок каральним походом або припиненням торгівлі, не відрізняючи різних черокських вождівств. У відповідь на таке ставлення черокським вождівствам протягом XVIII сторіччя довелося поступово об’єднатися в єдину конфедерацію. Спершу більші вождівства у 1730 році обрали вождя Матая верховним керівником, після якого цю посаду 1741 року успадкував його син. Перше завдання, яке ставили ці керівники, — покарати окремих черокі, які нападали на білих, і підтримувати відносини із владою білих. Близько 1758 року черокі поставили на постійну основу свої механізми ухвалення рішень, створивши щорічну раду на кшталт попередніх сільських рад і зборів, яка збиралася в одному селі (Ечота), котре фактично перетворилося на «столицю». Згодом черокі стали письменними (як ми знаємо із розділу 12) й ухвалили писану конституцію.

Черокська конфедерація, таким чином, утворилася не в результаті завоювання, а в результаті злиття дрібніших утворень, які раніше ворогували між собою, а об’єдналися, лише коли над ними нависла загроза знищення з боку зовнішньої сили. Інший схожий приклад утворення держави описано в кожному підручнику з американської історії: самі білі американські колонії, одна з яких (Джорджія) прискорила формування черокської держави, були вимушені створити власну державу, коли над ними нависла могутня зовнішня загроза з боку британської монархії. Американські колонії попервах ставилися не менш ревно до своєї автономії, ніж черокські вож- дівства, тому їхня перша спроба злиття під егідою «Статей про конфедерацію» 1781 року виявилася нежиттєздатною, позаяк у ній було застережено занадто багато автономії для колишніх колоній. Лише подальші загрози, як-от повстання під проводом Шейза 1786 року та тяжкий тягар воєнних боргів переважили крайнє небажання екс-колоній зректися своєї автономії і змусили їх у 1787 році прийняти нинішню федеративну конституцію. Об’єднання ворожих одне до одного німецьких князівств у XIX столітті виявилося не менш складною справою. Три перші спроби (Франкфуртський парламент 1848 року, оновлений Німецький союз 1850 року та Північно- німецький союз 1866 роьсу) зазнали невдачі, доки зовнішня загроза (оголошення війни