Читати книгу - "Зброя, мікроби і сталь -"

Інший спосіб формування складних суспільств, окрім злиття в умовах зовнішньої загрози, — злиття в результаті завоювання. Добре задокументований випадок — народження зулуської держави в Південно-Східній Африці. Коли білі поселенці вперше зіткнулися із зулу, ті були розділені між десятками дрібних вождівств. Наприкінці 1700-х років мірою наростання демографічного тиску між вождівствами загострилися усобиці. Серед усіх цих вождівств повсюдну проблему винайдення централізованих владних структур найуспішніше розв’язав вождь на ім’я Динґісвайо, котрий очолив вождівство Мтетва, убивши близько 1807 року свого суперника. Динґісвайо створив кращу централізовану військову організацію, набираючи молодь із усіх сіл і групуючи її у полки за віком, а не за селом. Він також запровадив кращу централізовану політичну організацію, утримуючись від убивств, коли завойовував інші вождівства. Залишаючи в живих родину підкореного вождя, Динґісвайо натомість заміняв його більш схильним до співпраці родичем. Він також запровадив кращу централізовану систему розв’язання конфліктів, розширивши сферу судового розв’язання суперечок. Завдяки цьому Динґісвайо зумів завоювати й інтегрувати тридцять зулуських вож- дівств. Його спадкоємці зміцнили зулуську державу, розвинувши її судову систему, охорону порядку та церемоніал.

Приклади держав, утворених у результаті завоювання на кшталт зулуської, можна наводити майже без кінця. До тубільних держав, за формуванням яких із вождівств упродовж XVIII—XIX сторіч спостерігали європейці, належать гавайська й таїтянська держави в Полінезії, держава народу мерина на Мадагаскарі, Лесото, Свазі та інші південноафриканські держави, крім зулуської, держава ашанті в Західній Африці та Анколе й Буґанда на території Уганди. Ацтекська й інкська імперії утворилися в ході завоювань XV століття до прибуття європейців, але про їхнє формування відомо досить багато завдяки індіанським усним історіям, записаним першими іспанськими поселенцями. Формування римської держави та розширення македонської імперії під час правління Александра докладно описали тогочасні класичні автори.

Усі ці приклади показують, що війни або загроза війни відігравали переломну роль у більшості, ба навіть у всіх, об’єднаннях суспільств. Однак війни, хай навіть між ватагами, були незмінним фактом історії. Чому ж тоді злиття суспільств почалися лише в останні 13 тис. років? Ми вже зробили висновок, що формування складних суспільств у певний спосіб пов’язане із демографічним тиском, а тепер нам слід відшукати зв’язок між демографічним тиском і результатом війни. Чому війни викликають злиття суспільств лише тоді, коли густота населення висока? Відповідь полягає в тому, що доля завойованих людей залежала від густоти населення і мала три можливих варіанти.

Там, де густота населення низька, як-от у регіонах, заселених ватагами мисливців-збирачів, уцілілі представники групи, яка програла, мусять всього-на-всього переміститися якомога далі від своїх ворогів. Так зазвичай закінчуються війни між кочовими ватагами на Новій Гвінеї та в Амазонії.

Там, де густота населення помірна, як-от у регіонах, заселених племенами, які займаються харчовим виробництвом, уже немає значних ділянок вільної землі, куди можуть утекти вцілілі рештки розбитої групи. Проте у племінних суспільствах, які не перейшли до інтенсивного харчового виробництва, немає застосування для рабів, і вони не виробляють достатніх харчових надлишків, щоб мати змогу платити значну данину. А отже, переможцям немає користі від племені, яке вони підкорили, хіба що взяти його жінок собі за дружин. Тому чоловіків цього племені вбивають, а їхню територію можуть зайняти переможці.

Там, де густота населення висока, як-от у регіонах, зайнятих державами або вождівствами, розбитій стороні теж нікуди тікати, але переможці тепер мають два варіанти, як використати її вцілілих представників. Оскільки у вождівських і державних суспільствах є економічна спеціалізація, їх можна використати як рабів, що часто траплялося в біблійні часи. Інакше ж, оскільки багато таких суспільств займаються інтенсивним харчовим виробництвом, здатним давати великі надлишки, переможці можуть залишити переможених на місці, але позбавити політичної автономії, змусити регулярно платити данину харчем або товарами й приєднати їхнє суспільство до складу своєї держави чи вождівства. Таким був типовий вислід воєн, пов’язаних із заснуванням держав або імперій упродовж писемної історії. Скажімо, іспанські конкістадори хотіли стягувати данину із підкореного корінного населення Мексики, тому їх дуже цікавили реєстри данини, яку збирала імперія ацтеків. Виявилося, що кожного року ацтеки отримували від підкорених народів 7 тис. тонн кукурудзи, 4 тис. тонн квасолі, 4 тис. тонн амарантового зерна, 2 млн бавовняних плащів і величезні кількості какао-бобів, військових костюмів, щитів, головних уборів із пір’я та бурштину.

Отже, харчове виробництво, а також змагання і дифузія між суспільствами були першопричинами, із яких виходили причинові ланцюги, що через різні комбінації інших факторів, зокрема великих щільних скупчень населення та осілого способу життя, вели до безпосередніх чинників завоювання: мікробів, письма, технологій та централізованої політичної організації. Через те, що першопричини формувалися по-різному на різних континентах, така сама доля спіткала чинники завоювання. Тому хоч вони зазвичай формувалися в поєднанні між собою, ці поєднання не були однаковими: приміром, інки утворили імперію без письма, а ацтеки — із письмом, але майже за повної відсутності епідемічних хвороб. Історія зулуської держави Динґісвайо показує, що кожен із цих чинників робив внесок у схему історії дещо незалежно від інших. Серед десятків зулуських вожді вств вождівство Мтетва не мало ніякої переваги в технологіях, письмі або мікробах над іншими, які воно, утім, завоювало. Його перевага натомість коренилася винятково у сфері влади та ідеології. Завдяки ним з’явилася зулуська держава, яка змогла майже на ціле століття підкорити собі частину континенту.

Частина ІУ

НАВКОЛО СВІТУ ЗА П’ЯТЬ РОЗДІЛІВ

РОЗДІЛ 15

Народ Ялі

Я

кось я з дружиною Марі проводив відпустку в Австралії, де нам заманулося побачити наскельні малюнки аборигенів, які добре збереглися в одній пустельній місцині неподалік містечка Менінді. Хоч я і знав про гірку славу австралійської пустелі за її сухість і літню спеку, у мене за плечима вже був досвід тривалого перебування в спекотних і посушливих умовах каліфорнійської пустелі та новогвінейської савани, тож я вважав себе достатньо досвідченим, щоб упоратися із незначним викликом, який нас чекав попереду. Добре запасшись питною водою, я і Марі в обід вирушили в нашу кіль- какілометрову прогулянку до наскельних малюнків.

Дорога від нашої станції тягнулася під безхмарним небом угору, перетинаючи відкриту місцевість, на якій годі було знайти тінь. Гаряче, сухе повітря, яке ми вдихали, нагадувало сауну. Доки ми дійшли до скелі з малюнками, води вже не лишилося. Ми вже зовсім збайдужіли до мистецтва, тож просто продовжували поволі плентатися вгору. Тієї миті я помітив птаха, який безумовно належав до якогось виду говорунів, але порівняно із будь-яким відомим