Читати книгу - "Зброя, мікроби і сталь -"

довкілля для мисливства-збиральництва. Деякі продуктивні суспільства мисливців-збирачів досягли організаційного рівня вождівств, але жодне з них не досягло рівня держави: всі держави годують своїх громадян завдяки харчовому виробництву. Ці факти, а також щойно згадана кореляція між чисельністю регіонального населення та суспільною складністю вилилися у затяжну полеміку в дусі питання про курку та яйце навколо причинних зв’язків між харчовим виробництвом, демографічними змінними та суспільною складністю. Чи почалося все з виникнення інтенсивного харчового виробництва, яке привело в рух демографічне зростання, котре якось зумовило утворення складного суспільства? Чи, може, велике скупчення населення та складне суспільство натомість були причинами, які в якийсь спосіб зумовили інтенсифікацію харчового виробництва?

Формулювання питання у вигляді взаємозаперечної альтернативи упускає суть справи. Інтенсивне харчове виробництво і суспільна складність стимулюють одне одного через автокаталіз. Тобто демографічний приріст викликає зростання суспільної складності через розглянуті нижче механізми, а суспільна складність, своєю чергою, викликає інтенсифікацію харчового виробництва, а отже, демографічний приріст. Складні централізовані суспільства мають унікальну здатність реалізовувати громадські проекти (зокрема споруджувати зрошувальні системи), вести далеку торгівлю (зокрема ввозити метали для виготовлення кращих рільничих знарядь) і координувати діяльність різних груп господарських спеціалістів (скажімо, годувати скотарів хлібом рільників і передавати живий інвентар скотарів рільникам для його використання як тяглової сили під час оранки). Всі ці можливості централізованих суспільств упродовж історії сприяли інтенсифікації харчового виробництва, а отже, демографічному приросту.

Мало того, харчове виробництво робить щонайменше три внески у формування специфічних ознак складних суспільств. По-перше, воно передбачає сезонні чергування видів діяльності. Тільки-но врожай зібрано і складено, робоча сила рільника опиняється в розпорядженні централізованої політичної влади, котра може використати її, щоб звести громадські споруди, які прославлятимуть державну владу (як-от староєгипетські піраміди), які дадуть змогу прогодувати більше ротів (як-от гавайські зрошувальні системи і сажалки) або організувати завойовницький похід із метою розширення володінь.

По-друге, харчове виробництво можна організувати так, щоб виникали відкладені в запас харчові надлишки, які вможливлюють економічну спеціалізацію та соціальну стратифікацію. Ці надлишки можна використати для годування всіх ярусів складного суспільства: вождів, бюрократів та інших членів еліти; писарів, ремісників та інших спеціалістів, які не виробляють харчу; самих рільників упродовж періодів, коли вони виконують повинності на зведенні громадських споруд.

І нарешті, харчове виробництво вможливлює або навіть вимагає від людей переходу до осілості, котра є передумовою для нагромадження значних пожитків, розвитку складної технології та ремесел і зведення громадських споруд. Важливість фіксованого осідку для складного суспільства пояснює, чому місіонери й уряди, коли вони вперше контактують із кочовими племенами або ватагами Нової Гвінеї або Амазонії, із якими раніше не було контактів, завжди ставлять перед собою дві найближчі мети. Одна з них, ясна річ, «утихомирити» кочовиків: відрадити їх від убивства місіонерів, бюрократів тощо. Інша мета — спонукати кочовиків осісти селами, щоб місіонери та бюрократи могли знайти їх, надати їм послуги, зокрема медичну допомогу та освіту, та проповідувати серед них і контролювати їх.

Отже, харчове виробництво, котре зумовлює зростання чисельності населення, також у кілька способів уможливлює ознаки складних суспільств. Але це не означає, що харчового виробництва і великого скупчення населення достатньо, щоб неминуче виникло складне суспільство. Як можна пояснити емпірично очевидний факт, що ватага або плем’я як способи організації не підходять для суспільств, які складаються з сотень тисяч осіб, і що всі наявні великі суспільства мають складну централізовану організацію? Для цього можна навести принаймні чотири очевидні причини.

Одна з причин — проблема розв’язання конфліктів між неспоріднени- ми незнайомцями. Масштаби цієї проблеми автоматично наростають мірою того, як чисельний склад суспільства збільшується. Стосунки всередині ватаги із 20 осіб передбачають всього-на-всього 190 різних можливих взаємодій між двома особами (20 осіб помножити на 19 і поділити на 2), але у ватазі з 2 тис. осіб було би 1 999 000 таких діад. Кожна з цих діад — потенційна бомба уповільненої дії, яка може вибухнути у вигляді кривавої сварки. Будь-яке вбивство у ватазі або племені зазвичай призводить до спроб розквитатися вбивством у відповідь, котре започатковує нескінченний цикл убивств і кон- трубивств, які дестабілізують суспільство.

У ватагах, де кожен тісно споріднений із кожним, люди, споріднені одночасно з обома учасниками сварки, втручаються, щоб заспокоїти їх. У племенах, де багато людей також близько споріднені й кожен знає кожного принаймні на ім’я, спільні родичі та спільні друзі виступають посередниками у сварках. Однак тільки-но долається поріг «кількох сотень», нижче якого кожен ще може знати кожного, дедалі більша кількість потенційних діад складається з неспоріднених незнайомців. А коли б’ються незнайомці, мало хто з присутніх буде другом або родичем обох учасників бійки, зацікавленим у припиненні суперечки. Натомість багато глядачів будуть друзями або родичами тільки одного суперника, тож ставатимуть на його бік, через що початковій двобій розростеться до масштабів всезагального побоїща. Тому велике суспільство, яке і далі перекладає розв’язання конфліктів на всіх своїх членів, обов’язково злетить у повітря. Сам-один цей чинник уже пояснює, чому суспільства, які складаються з тисяч осіб, можуть вижити, лише якщо вони створюють централізовану владу, яка монополізує застосування сили і розв’язання конфліктів.

Друга причина — зростаюча неможливість досягнення одностайних ухвал мірою зростання чисельності громади. Ухвалення рішень усім дорослим населенням поки що можливе в новогвінейських селах, які достатньо малі, щоб новини й інформація швидко досягали кожного, щоб кожен міг заслухати кожного на зборах усього села і щоб кожен, хто хоче виступити на зборах, мав таку можливість. Однак усі ці передумови для ухвалення рішень усією громадою стають нездійсненними в значно більших суспільствах. Навіть зараз, в епоху мікрофонів і гучномовців, нам чудово зрозуміло, що групові збори — не спосіб розв’язання проблем групи, яка складається з тисяч осіб. Тому, щоб ефективно досягати рішень, велике суспільство мусить бути структурованим і централізованим.

Третя причина стосується економічних міркувань. Будь-яке суспільство потребує засобів для обігу товарів між його членами. В одного індивіда в якийсь день може виявитися більше якого-небудь цінного продукту, а в інший день — менше. Оскільки в людей різні таланти, один індивід постійно виробляє надлишок якоїсь потрібної продукції і відчуває нестачу в іншій. У дрібних суспільствах, які складаються з невеликої кількості пар членів, такий неодмінний обіг товарів можна здійснювати безпосередньо між парами індивідів або сімей, тобто за моделлю реципрокного обміну. Проте та сама арифметика, яка робить неефективним пряме попарне розв’язання конфліктів у великих суспільствах, робить неефективним і безпосередній попарний економічний обіг. Великі суспільства можуть функціонувати в економічному плані, лише якщо вони мають перерозподільчу економіку на додаток до реципрокної. Товари понад потребу одного