Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2"

Доктор похитнувся, в голові у нього вихором закрутилися розрізнені фрагменти всього, що він бачив, чув або читав у страхітливій справі Джозефа Кервена і Чарльза Декстера Ворда. «Яко я вже давно тобі казав, не взивай до Того, що не зможеш відізвати: ані з мертвої Персті ані зо сторонніх Сфер. І най Слова незмінно будуть на поготові, спинись, як буде бодай найменший сумнів що до того, Кого ти воззвав». Господи милосердний, що то за постать в клубах диму?

5

Марин Бікнелл Віллетт навіть не сподівався, що хтось, окрім найближчих друзів, повірить бодай у частину його оповіді, тому не виносив цю історію на широкий загал. Лише кілька сторонніх людей чули її з третіх вуст і, звісно ж, переважно посміювалися, кажучи, що доктор уже старіє. Йому порадили піти у тривалу відпустку та надалі уникати справ, пов’язаних із нервовими потрясіннями. Проте пан Ворд знав, що досвідчений лікар каже жахливу правду. Бо хіба ж він сам не бачив на власні очі той жахливий лаз у підвалі хатини? Хіба ж Віллетт ще об одинадцятій годині того злощасного ранку не відправив його, знеможеного й хворого, додому? Хіба ж він марно не надзвонював докторові цілий вечір і наступного дня, і чи не поїхав він опівдні назад до тієї хатинки, де й знайшов свого друга непритомним, хоча й неушкодженим, в одному з ліжок на другому поверсі? Віллетт хрипко дихав і ледь розплющив очі, коли пан Ворд дав йому трішки бренді з пляшки, яку здогадався прихопити з авта. Тоді він затремтів і закричав: «Та борода… ті очі… Господи, а ти хто?» Вельми дивна фраза, з огляду на те, що адресував він її охайному, синьоокому, чисто виголеному добродію, якого знав іще, звідколи той був хлоп’ям.

Залита яскравим полуденним світлом, хижка була такою самою, як і добу тому. А Віллетт був так само одягнений, як і вчора, хіба що на колінах з’явилося кілька плям та протертостей, та ще легкий кислуватий запах нагадував панові Ворду сморід, яким просяк одяг його сина того дня, коли його забрали до лікарні. Ліхтарик, з яким доктор спускався під землю, кудись запропастився, проте поруч стояла порожня валіза, як і тоді, коли він її щойно сюди приніс. Перш ніж вдаватися в будь-які пояснення, хоча й, очевидно, докладаючи величезних зусиль волі, Віллетт, нетвердо ступаючи, спустився до підвалу і спробував зрушити оту фатальну плиту біля водогінних труб. Вона не піддавалася. Він пішов туди, де залишив інструменти, які тоді так і не знадобилися, взяв зубило і заходився одна по одній ламати міцні дошки. Внизу був свіжий шар бетону без жодного сліду отвору. Звідти не здійнявся ніякий газ, від якого стало б зле нещасному батькові, який услід за доктором спустився до підвалу; під дошками був тільки гладенький бетон — жодного жахливого колодязя, жодного світу підземних жахіть, жодної потаємної бібліотеки, жодних паперів Кервена, жодних жаских ям, з яких долинають сморід і крики, жодної лабораторії, ні полиць, ані вибитих зубилом формул, жодних… Доктор Віллетт зблід і схопив молодшого чоловіка за комір.

— Учора, — м’яко запитав він, — ти ж це бачив… і відчував? — А коли пан Ворд, і сам геть отетерілий від жаху та здивування, знайшовся на силі ствердно кивнути, лікар не без полегшення зітхнув, набрав у легені повітря та кивнув у відповідь. — Тоді я розповім тобі, — сказав він.

Тож цілу годину, в найкраще освітленій кімнаті, яку вони лише змогли знайти на горішньому поверсі, лікар пошепки оповідав свою страхітливу історію згорьованому батькові. Він нічого не міг пригадати, окрім постаті, яка з відкритого кіліка здіймалася в клубах сірувато-чорного диму, і був надто втомлений, аби розмірковувати над тим, що тоді насправді трапилось. Обоє розгублено, збентежено хитали головами, аж ось пан Ворд пошепки спитав:

— Як думаєш, може, варто спробувати розкопати вхід? — Доктор промовчав, бо насправді надто важко примиритися із силами з незнаних сфер, які, подолавши Велику Безодню, сягають нас і приголомшують такою своєю явною присутністю. І знову пан Ворд запитав:

— Куди ж воно поділося? Сам бачиш, воно якось перенесло тебе сюди і запечатало вхід. — І знову доктор Віллетт нічого не відповів.

Але це ще був не кінець. Перш ніж піти, доктор Віллетт поліз до кишені за носовою хустинкою і намацав шматочок паперу, якого там раніше не було. Папірець лежав під свічками та сірниками, взятими із пощезлого сховку. То був звичайний аркушик, мабуть, вирваний із дешевого зошита у тій зловісній кімнаті жахіть під землею, і написано на ньому було теж звичайним олив’яним олівцем — певно, одним із тих, які лежали на столі біля зошита. Папірець був дуже неохайно складений у кілька разів і, окрім слабкого кислуватого запаху загадкової підземної кімнати, не мав у собі жодного потойбічного сліду. Проте сам текст, безперечно, був більш ніж дивним: то не були письмена жодної відомої доби, а старанно виведені рядки, які дихали середньовічною пітьмою, ледве придатні для прочитання навіть тим, хто знається на такому письмі, а проте ніби дивним чином знайомі у деяких комбінаціях символів. Нижче наведено цю коротеньку записку, таємниця якої змусила двох вражених чоловіків, щойно її прочитавши, кинутись на вулицю до Вордового автомобіля, де розпорядилися, щоб їх спершу відвезли кудись, де можна спокійно пообідати, а звідти — до бібліотеки Джона Гея, що на пагорбі.

У бібліотеці вони легко знайшли хороші довідники з палеографії, над якими й просиділи аж до того часу, коли стемніло і велика люстра засяяла вогнями. Зрештою, вони знайшли те, що шукали. Насправді у походженні тих літер не було нічого фантастичного, і були то звичайнісінькі письмена дуже темної доби. То були готичні саксонські мінускули восьмого чи дев’ятого століття від Різдва Христового, вони навіювали думки про суворі часи, коли під свіжою личиною християнства таїлися прадавні вірування і прадавні обряди, а блідий місяць Британії зрідка поглядав на святі служби, відправлені посеред римських руїн Керлеона та Гекзема і біля веж, що стоять уздовж понівеченого Адріанового валу. Слова були написані латиною, яку пам’ятає та варварська доба: «Corvinus necandus est. Cadaver aq(ua) forti dissolvendum, nec aliq(ui)d retinendum. Tace ut potes», що можна грубо перекласти таким чином: «Кервена треба вбити. Тіло потрібно розчинити в азотній кислоті, не залишати решток. По змозі мовчати».

Доктор Віллетт і пан Ворд були мовчазні і геть спантеличені. Вони зіштовхнулися з незнаним і виявили, що їм бракує емоцій, щоб належним чином на нього відреагувати. Особливо Віллетт, який уже, здавалося, просто переситився жахливим досвідом, що випав на його долю; обоє чоловіків сиділи, тихі і безпорадні, аж до закриття бібліотеки. Тоді вони рушили до маєтку Ворда на Проспект-стріт, де проговорили до пізньої ночі, так нічого і не вирішивши. Доктор зостався там до ранку, проте і вранці не пішов додому й залишався там аж до пообіддя неділі, коли надійшла звістка від детективів, виряджених на пошуки доктора Аллена.

Пан Ворд, який у домашньому халаті нервово походжав вітальнею, сам відповів