Читати книгу - "Місто дівчат"

Коли я була молодша, мені хотілось перебувати в самому центрі подій у Нью-Йорку, але поступово я зрозуміла, що якогось одного центру немає. Центр усюди — всюди, де люди живуть своїм життям. Це місто з мільйоном центрів.

Чарівне усвідомлення.

Під час війни я не упадала за чоловіками.

По-перше, їх було важко знайти, бо майже всі були за океаном. По-друге, я не мала настрою до забав. У новітньому дусі серйозності й самопожертви, що охопив Нью-Йорк, від 1942 до 1945 року я заховала свій сексуальний потяг подалі — так як ховають під простирадлами меблі, коли їдуть на відпочинок. (От тільки я не відпочивала, а працювала не покладаючи рук.) Невдовзі я звикла пересуватися містом без супутника. Я забула, що порядні дівчата гуляли ввечері попід руку з чоловіками. Це правило здавалося застарілим, та й дотримуватися його було неможливо.

Просто чоловіків бракувало, Анджело.

Бракувало рук.

Одного пообіддя на початку 1944 року я їхала на велосипеді через Мідтаун, коли помітила, що з торговельного пасажу вийшов мій колишній хлопець, Ентоні Роччелла. Я дуже здивувалася, коли побачила його лице, хоч мала би знати, що колись таки наткнуся на нього. Як підтвердить кожен мешканець Нью-Йорка, рано чи пізно на його вулицях наткнешся на кого завгодно. З цієї причини Нью-Йорк — найгірше місто для того, щоб завести собі ворога.

Ентоні анітрохи не змінився. Напомаджене волосся, жуйка в роті, самовпевнена посмішка на обличчі. Він не був у однострої — дивно як для здорового чоловіка його віку.

Напевно, він якось ухилився від служби. (Ще б пак!) Поруч із ним ішла дівчина — невисока мила білявка. Коли я його побачила, моє серце станцювало жваву румбу. Він був першим чоловіком за багато років, який викликав у мене хвилю бажання, хоч тут не було нічого дивного. Я різко загальмувала за десяток кроків від них і витріщилася просто на нього.

Мені хотілося, щоб він мене побачив. Але він мене не помітив. Або помітив, але не впізнав. (Коротко підстрижена і в штанах, я більше не була схожа на ту дівчину, яку він колись знав.) Зрештою, можливо й те, що він мене впізнав, але навмисно вирішив не звертати на мене уваги.

Тієї ночі мене спопеляла самотність. І — не буду брехати — жадоба сексу. Втім, я подбала про себе. На щастя, я вже цього навчилася. (Таке повинна вміти кожна жінка.) Ентоні я вже ніколи не бачила й не чула його імені. Волтер Вінчелл прогнозував, що хлопака стане кінозіркою. Але він так нею і не став.

Хоча — хто його зна. Може, він ніколи не завдавав собі клопоту бодай спробувати.

Буквально за тиждень-другий один із наших акторів запросив мене на благодійний вечір у готелі «Савой», на якому збирали пожертви для сиріт війни. Там мав виступати Гаррі Джеймс зі своїм оркестром, тобто вечір заповідався гарний, тож я переборола втому й таки пішла. Пробула я там недовго, бо нікого не знала й не мала з ким танцювати — жоден із чоловіків мене не зацікавив. Тож я вирішила, що піти додому й лягти спати буде веселіше. Проте на виході з бальної зали наткнулася — на кого б ти подумала? — на Едну Паркер Вотсон.

— Вибачте, — пробурмотіла я, та вже за мить мій мозок підказав мені, хто це.

Я зовсім забула, що вона жила в «Савої». Якби я про це пам’ятала, то нізащо не пішла б туди того вечора.

Една глянула на мене й не відвела очей. Вона була вбрана в коричневий костюм із м’якого габардину й елегантну помаранчеву блузочку. Через плече недбало перекинула сіру пелерину з кролика. Як завжди, мала бездоганний вигляд.

— Нічого страшного, — ввічливо усміхнулася вона.

Цього разу я анітрохи не сумнівалася, що мене впізнали.

Вона точно знала, хто я. Обличчя Едни було мені достатньо знайоме, щоб за маскою незворушного спокою я вловила миттєвий проблиск тривоги.

Я майже чотири роки ламала голову над тим, що скажу їй, якщо наші шляхи перетнуться. Але в ту хвилину я змогла тільки витиснути із себе «Едно» і простягнути до неї руку.

— Прошу пробачення, — сказала вона, — але я не впевнена, що ми знайомі. -- Вона обернулась і пішла геть.

Замолоду, Анджело, ми стаємо жертвами хибного уявлення про те, що час загоїть наші рани і що все рано чи пізно утрясеться. Але з віком пізнаємо сумну істину: дечого нам ніколи не вдасться залагодити. Деякі помилки не виправить ніщо — ні плин часу, ні найпалкіше бажання.

Я на власному досвіді переконалася, що це найважчий урок з усіх.

З певного віку ми всі ходимо цим світом у тілах, скроєних із таємниць, сорому, смутку і давніх незагоєних ран. Через усі ці страждання наші серця стають зболені й понівечені, та все ж ми сяк-так тягнемо лямку далі.

Розділ двадцять п’ятий

1944 рік добігав кінця. Мені виповнилося двадцять чотири.

Я далі від ранку до ночі працювала на військовій корабельні. Не пам’ятаю, щоб я брала бодай один вихідний.

Я відкладала добрі гроші зі своєї платні, але падала з ніг від утоми, та й витрачати їх не було на що. У мене заледве вистачало сил, щоб грати вечорами в кункен із тіткою Пеґ та Олів. Не раз, добираючись додому з корабельні, я засинала й прокидалася аж у Гарлемі.

Усі вже ледве дихали. Сон перетворився на дорогоцінний скарб, про який усі мріяли, але ніхто його не мав.

Ми знали, що виграємо війну, бо всюди тільки й говорили про те, якого прочухана наші давали німцям і японцям, але не знали, коли вона скінчиться. Та це, звісно, нікого не зупиняло від безкінечних теревенів, даремних пліток і здогадів.

Війна закінчиться до Дня подяки, казали всі довкола.

До Різдва, казали всі довкола.

Та вже настав 1945 рік, а війна все ще тривала.

У нашому театрі при кафетерії «Семмі» ми далі по десять разів на тиждень вбивали Гітлера під час пропагандистських спектаклів, але йому це, схоже, зовсім не заважало.

Не хвилюйтеся, казали всі, до кінця лютого війна скінчиться. На початку березня моїм батькам прийшов лист від брата, який перебував на авіаносці десь у південній частині Тихого океану. Той писав: «Скоро почуєте,