Читати книгу - "Поліція"

— Значить, ти хочеш, щоб я це зробив? — сказав Трульс, крутячи у руках келих пива.

Вони сиділи у бістро "Кампен". Мікаель запевнив його, що це — пристойний ресторан у стилі Східного Осло, вважається популярним у правильних людей, які більше цікавляться культурою, ніж грошима, у людей, низького річного доходу яких вистачає лише на те, щоб підтримувати свій студентський стиль життя, не викликаючи при цьому співчуття.

Трульс прожив у Східному Осло усе своє життя, але ніколи не чув про це місце.

— А навіщо мені це робити? — поцікавився він.

— Тимчасове усунення, — сказав Мікаель, виливаючи рештки води з пляшки в склянку. — Я його скасую.

— Справді? — Трульс із підозрою подивився на Мікаеля.

— Так.

Трульс зробив ковток із келиха і провів рукою по губах, хоча піна вже давно осіла. Він не поспішав.

— Якщо це так просто, чому ти не зробив цього раніше?

Мікаель заплющив очі і глибоко вдихнув:

— Це не так просто, але я це зроблю.

— Тому що…

— Тому що зі мною буде покінчено, якщо ти не допоможеш.

Трульс реготнув:

— Це ж треба! Як швидко усе може змінитися! Еге ж, Мікаелю?

Мікаель Бельман огледівся. Зал був повен, але він вибрав це місце, бо сюди не ходили поліцейські, а він не повинен був потрапляти їм на очі в компанії Трульса. І він підозрював, що Трульс це зрозумів. Ну то й що?

— Та нічого. Я можу використати когось іншого.

Трульс глузливо розсміявся:

— Чорта з два ти можеш!

Мікаель ще раз огледівся навсібіч. Він не хотів шикати на Трульса, але… Раніше Мікаель зазвичай міг передбачати реакцію Трульса, умів маніпулювати ним у своїх інтересах. Але з його другом дитинства сталася зміна, з’явилося щось темне, щось зле і незбагненне.

— Мені потрібна відповідь. Негайно.

— Гаразд, — сказав Трульс, допиваючи пиво. — Усунення — це добре. Але мені потрібно дещо.

— Що саме?

— Трусики Ули.

Мікаель тупо дивився на Трульса. Він що, п’яний? Чи отой дикий вираз вологих очей нікуди не зникав останнім часом?

Трульс зареготав ще зухваліше і гучно опустив келих на стіл. Дехто з поважних відвідувачів обернувся в їхній бік.

— Я… — почав Мікаель. — Я подивлюся, що…

— Та я жартую, ідіоте!

Мікаель криво усміхнувся:

— Я теж. Значить, ти…

— Дідько, ми ж друзяки змалку, хіба ні?

— Звичайно, так. Ти навіть не уявляєш, як я тобі вдячний, Трульсе, — Мікаель вичавив посмішку.

Трульс простягнув над столом руку і важко поклав її на плече Мікаеля.

— Чому ж, уявляю.

"Якось воно занадто важко", — подумалось Мікаелю.

Не було ніякої рекогносцировки, ніякого вивчення схеми розташування коридорів, виходів і можливих шляхів відступу, ніякого оточення з поліцейських автомобілів для перекриття доріг, по яких мчав "гелендваген" "Дельти". По дорозі Сіверт Фалькейд провів короткий брифінг, прокричавши свої повідомлення. Важкоозброєні чоловіки, що сиділи позаду нього в машині, мовчали, що означало: вони зрозуміли.

Питання було в часі і в тому, чи знадобиться їм найкращий у світі план, якщо пташка вже чкурнула.

Харрі знав, що їхній план у рейтингу світових планів посідає не друге і не третє місце. Сам він сидів у кінці дев'ятимісної машини і слухав.

У першу чергу Фалькейд поцікавився у Харрі, чи є, на його думку, у Валентина зброя. Харрі відповів, що при вбивстві Рене Калснеса використовувалася вогнепальна зброя. Крім того, він вважав, що Беаті Льонн погрожували вогнепальною зброєю.

Харрі подивився на чоловіків, що сидять попереду нього. Поліцейські, що добровільно погодилися брати участь у збройних операціях. Харрі знав, яку надбавку до зарплати вони отримують. Не надто велику. І ще він знав, чого, на думку платників податків, можна вимагати від бійців "Дельти". Багато чого. Скільки разів він чув, як люди, підбиваючи підсумки їх роботи, критикували "Дельту" за те, що бійці загону не йдуть на великий ризик, не мають такого собі сьомого відчуття, яке підказує їм, що знаходиться за зачиненими дверима, у захопленому літаку, на лісистому березі, і не кидаються вперед сторчголов. Згідно з такою політикою, боєць, що виконує в середньому чотири завдання на рік, тобто близько сотні завдань за двадцять п’ять років служби, повинен був просто благати, щоб його убили на службі. Але річ у тому, що загинути — означало напевне зірвати виконання завдання і наразити на небезпеку інших бійців "Дельти".

— Усередині тільки один ліфт! — вигукував Фалькейд. — Другий і третій поїдуть ним. Четвертий, п’ятий і шостий візьмуть головні сходи, сьомий і восьмий — пожежні сходи. Холе, ми з тобою прикриваємо зовнішній простір на випадок, якщо він вистрибне з вікна.

— У мене немає зброї, — сказав Харрі.

— Ось, — відповів Фалькейд, передаючи назад "Глок-17".

Харрі узяв його, відчув солідну вагу, баланс.

Він ніколи не розумів фанатів зброї, як не розумів фанатів автомобілів чи людей, що будували домівки, відповідно до своєї аудіосистеми. Але він ніколи й не відчував особливого небажання потримати в руках зброю. До останнього року. Харрі згадав той день, коли востаннє тримав у руках зброю. Згадав "Одесу" в шафі, але викинув ці думки з голови.

— Ми на місці, — сказав Фалькейд.

Вони зупинилися на маленькій жвавій вуличці, перед ворітьми розкішної на вигляд чотириповерхової цегляної будівлі, як дві краплі води схожої на інші будинки в цьому районі. Харрі знав, що в деяких живуть старі грошові мішки, в інших — нові грошові мішки, які хочуть здаватися старими, а в інших розташовуються посольства, посольське житло, рекламні агентства, звукозаписувальні компанії і невеликі пароплавства. Тільки скромна мідна табличка на воротях вказувала на те, що вони прибули за призначенням.

Фалькейд підняв руку з годинником.

— Зв’язок по рації, — сказав він.

Бійці по черзі назвали свої номери — ті, що були Намальовані білим на їхніх касках, а потім натягнули на очі шапки з прорізами для очей. Вони затягували ремені своїх автоматів МР5.

— Зворотний відлік від п’яти, і заходимо. П’ять, чотири…

Харрі не знав, чи відчуває він свій власний або чужий адреналін, але у нього був яскраво виражений смак і запах, гіркий, солоний, як пістон від іграшкового пістолета, що вистрелив.

Двері відчинилися, і Харрі побачив, як чорні спини біжать через ворота і долають десять метрів, що відділяють їх від вхідних дверей, а потім зникають усередині будівлі.

Услід за ними Харрі вибрався з машини, поправляючи на собі куленепробивний жилет. Шкіра під ним була вже мокрою від поту. Фалькейд зліз із переднього пасажирського сидіння, заздалегідь вийнявши ключі із запалення. Харрі непевно пам’ятав випадок, коли об’єкти бліц-облави втекли від поліції на поліцейській машині, в якій лишилися