Читати книгу - "Легенда про зміїне серце, або Друге слово про Якуба Шелю, Радек Рак"

Останньою річчю, яка погасла, була вервиця, намистини якої пульсували в самій середині, в найглибшій глибині, де Сальця була чимось значно більшим від Сальці. Можливо, що тоді був з нею Бог, бо його милість є дуже дивною, і збагнути її не можна.

Потім вервечка порвалася, і намистинки розсипалися в пустці; і це було все.

LVIII. ПРО ЛЮТНЕВУ НІЧ

Повідають, що ніколи не слід вірити котові. Побутує навіть давня легенда, яка розповідає, що в Раї саме кіт намовив змія спокусити Адама і Єву.

Обоє були-бо близькими кузенами і навіть схожим чином сичали в гніві. Коли Бог про все дізнався, то сказав котові:

— Оскільки ти це вчинив, то будь проклятий серед усіх домашніх і диких тварин. На животі будеш повзати і прах їстимеш в усі дні свого існування.

На що кіт відповів:

— Сам собі будь проклятий. А ноги мені придадуться, аби скакати, полювати й гратися шнурочками. Нехай змій повзає, якщо такий дурний.

Ця легенда пояснює, чому змій не має ніг і чому не слід надто довіряти родині, особливо досить близькій.

У перші дні лютого пан Вікторин Богуш прокинувся вранці й побачив у себе на грудях Замазуру, який згорнувся клубочком. Котисько, хоча худий і полинялий, був важким, як смертний гріх. Здавалося, що важить більше центнера.

— А ти тут чого? — простогнав шляхтич.

— І тобі також доброго дня, — відповів Замазура й, задерши вгору задню лапу, почав своїм звичаєм вилизувати собі зад.

— Знаю, що ти без причини не приходиш. Ух… — Вікторинові вдалося зіпхнути кота з грудей.

— Добре знаєш. Прийшов сказати тобі, що якщо хочеш зберегти зміїне серце і все, що воно дає, мусиш звідси виїхати. Сьогодні. Зараз. Найкраще негайно. І найкраще якнайдалі.

— Виїхати?

— Ну, каву встигнеш випити, бо бачу, що геть непритомний. Думаєш ще важче, ніж завжди.

— Не можу виїхати, коте. Гостей маю. Повстання…

— Повстання провалиться, навіть не почавшись. І тільки тим прославиться, що через своє недовге тривання поглине мало жертв. Жодне польське повстання на схід від Вісли ніколи не вдасться, бо Бог прокляв поляків за їхню гризню та глупоту, і по заслузі їм.

Вікторин Богуш покрутив головою. Повстання мало вибухнути з дня на день. Уся західна Галілея завмерла в очікуванні на знак, який мав подати диктатор Дембовський. Вогонь вибухне в Кракові, звідки блискавично пошириться на схід. Уся австрійська частина спалахне, як сухий ліс. Повстанці-бо не зробили тієї помилки, що кільканадцять років тому у Варшаві, і взяли до уваги хлопів. Уже кілька місяців по селах товклися емісари, вкладаючи хамам у голови, що вони теж поляки. До того ж через повстання на селян наклали спеціальний грошовий податок, про що казали ксьондзи по всіх парафіях. Хлопи — добрі польські хлопи — попри голод і злидні виплачували гроші. Так, на хамів можна було розраховувати.

— Аби лиш ти не прорахувався, — холодно сказав чорний кіт. — Як давньому другові раджу тобі: бери ноги в руки. І підстрибом біжи звідси.

— Не сьогодні. Завтра. Або за кілька днів.

— Пошкодуєш раніше, ніж півень запіє. — Замазура безшелесно зіскочив з ліжка і з настовбурченим хвостом вийшов зі спальні.

Вікторин скочив за ним і ширше розчинив двері, що вели до кабінету. Кота ніде не було.

Пан Богуш уже не повернувся до ліжка, бо мав гостей. Приїхали його брати, Генрик і Фелікс, той другий із синами, Титусом і Станіславом, а також пан Леопольд з Модерувки, його швагер. Приїхали нібито у відвідини, але насправді кожен привіз із собою зброю і запас свинцевих куль. Вікторин хотів котрогось із приїжджих розмістити в домі у Смажовій, але Нікодем крутив носом, твердячи, що це меланхолійне місце, і жоден із панів братів не почуватиметься там добре. Пани браття, зрештою, також не виявляли особливого бажання, маючи досить Нікодема і його меланхолії, ще навіть не побачивши його. І всі угніздилися в седлиському домі, який не належав до найбільших; тиснява робилася то більшою, що кожен із панів тягнув за собою купу слуг і збройних нечем, яких задля пристойності називали ординарцями. Трохи людно зробилося в Седлиськах, але шумно і весело.

На обід компанія побільшала на ксьондза Юрчака з Гори Преображення, який у дерев’яній скрині привіз стягнений із хлопів податок на користь повстання.

— Багатенько ж ви зібрали, добродію, — оцінив вміст скрині пан Генрик за пообіднім келихом угорського.

— Та немало. — Ксьондз знизав плечима. — Чотири неділі під час служби горланив про те, що повстання мусить бути, а як уже настане Річ Посполита Польська, то всі будуть рівними, і пани скасують панщину.

— Ну, то ви трохи зарапортувалися, добродію, — посміхнувся у вуса Горайський, пан достойний і сивий, як голубочок, але попри свій вік худий і рішучий в рухах.

— Кайзер так само хамам обіцяє, — зауважив Фелікс Богуш.

— Кайзер далеко, ми близько. — Леопольд Горайський розглядав криваву рідину в скляному келиху, немов намагаючись щось із того кармазину наворожити. — Кайзер може собі різні речі обіцяти, може навіть цілком панщину скасувати, що, зрештою, хотів зробити попередній кайзер, Фердинанд. Але фільварок мусить же з чогось жити, і тому панщина мусить бути.

— Фердинанд був вар’ят і мав воду в голові, — відповів Фелікс. — Новий кайзер молодий, підприємливий і спритний при цьому, як старий диявол. Правити буде років сто. Простий народ його любить.

— Народ завжди любить короля чи цісаря, а пана ненавидить, — озвався ксьондз Юрчак.

— Ви це сказали, — усміхнувся Горайський, не надто ввічливо дорікаючи ксьондзові його походженням з простолюду. Бо хоча священницька ряса й робила його шляхтичем, але все одно всі присутні знали, що Юрчак є хамом між панами.

— Дали б люди й більше, але що поробиш, біда, а цієї зими навіть і голод, — продовжував без збентеження ксьондз. Бо хам усе життя повинен вдавати, що як його шмагають, то це зовсім не шмагання, а погладжування.

— Біда, — притакнув зі смутком пан Фелікс. — Угорське вино втричі подорожчало.

— Можеш пити горілку, бо хами чомусь не хочуть. — Горайський погладив себе по вусах.

— У вас теж?

— Усюди. Кажуть, що в цілій околиці.

— Хами горілку не хочуть пити! Кінець світу!

— І слушно! — ксьондз Юрчак гримнув келихом об стіл, аж вино вихлюпнуло на скатертину. — Досить уже сталося нещасть через горілку. Час тверезішати.

— Але ж пропінації[16] добродію! — вигукнув Фелікс. — Без панщини, без доходів від винокурні — а з чого я утримуватиму фільварок, родину й себе?! Що, в землі маю ритися,