Читати книгу - "Будні феодала - 1, Олег Говда"

Щойно стало чітко видно просвіти між зубцями на стінах Ак-Кермена, я розпорядився розбити табір. Дружба дружбою, але не такий уже я праведник чи дурень, щоб без вагань у клітку з левами лізти. Чудеса трапляються тим охочіше, чим краще вони підготовлені.

Відпустив усіх без винятку татар, вислухавши багатослівні та барвисті запевнення у вічній подяці та вдячності, побажання багатьох років, здорових дітей та палких дружин… Після чого наказав бійцям розібрати найцінніше з майна по переметних торбах. А самі торби нав'ючити на коней і не знімати до особливого розпорядження. Так, на усякий пожежний… Береженого… ну і так далі, згідно з постулатом.

До міста вирушили вчотирьох. У тому сенсі, що з усіх супутників у помічники я вибрав Агнешку і Віктора де ла Бусенора. Панночку, бо мали найкращі навички торгівлі. Ідальго в торгових угодах був абсолютно безпорадний, але навіть під страхом смертної кари та відлучення від церкви, іспанець не погоджувався відпускати панночку одну, далі ніж на сто кроків. Ну, а сестриці Мелісі жодного дозволу чи окремого запрошення не потрібно. По замовчуванню, як і справжній тіні. Навіть і заїкатися не мало сенсу, все одно не відчепиться.

Пробував кілька разів натякнути, що її присутність мене не те щоб обтяжує, але все-таки трохи сковує. А у відповідь отримав кинджал і прохання перерізати їй горло. Бо інакше вона від мене не відійде. Принаймні доти, доки я не зустрінуся з котримсь із ієрархів Чорного Собору. Вбивати її я не мав жодного бажання, оскільки всі вони, в сенсі бажання і навіть примхи, задовольнялися Мелісою дуже віртуозно і приємно. То хто, будучи при здоровому глузді, стане власними руками позбавляти себе задоволення і псувати стосунки з гарною дівчиною через таку дрібницю, як свобода пересування? Тим більше, що сестричка своє місце знала, скромно маячила за спиною і наперед, ні словом, ні ділом не лізла.

Легенду для компанії підібрали відповідну. Багатий мандрівник з дамою і особи, що їх супроводжують. Дуенья та охоронець. Роль охоронця дісталася мені. Не тягнув я ні манерами, ні мордою обличчя не те що на превосходительство, а навіть на високоблагородіє. Особливо, поряд із уродженим шляхтичом. А навіщо нам викликати зайві питання?

Біла Фортеця поблизу справляла враження ще більше, ніж здалеку. Потужні, масивні стіни та вежі здавалися зведеними не людьми, а титанами чи іншими велетнями. Туди і з мирними цілями страшно було в'їжджати, а як брати її на шпагу? На фіг, на фіг… Схоже, тут саме той випадок, коли ворота найкраще штурмувати осликом нав'юченим мішками із золотом.

Добре, що нам усередину не треба — усі торгові крамниці в передмісті.

Стражники теж не в тіні прохолоджуються, пильнують. Тільки-но помітили нас, одразу парочка за списи взялася, а ще двоє демонстративно наклали стріли на луки. Можна подумати, що з бійниць і зі стіни в нас уже давно не цілиться щонайменше півдюжини лучників. Я хоч самих бійців і не бачу, а ось їхні шоломи час від часу дуже характерно поблискують, коли воїни ворушать головами.

Трясця… Не скажеш, що гостинна зустріч. Втім, чому дивуватися? Відносини хоч і нейтральні, але все ж таки з негативним ухилом. Мінус три, ще не заморозки, але прохолодно.

Віктор щось промовив по-татарськи чи турецьки. Я не знаю, зате зрозуміли стражники. Бо відповіли. Іспанець озирнувся на мене, гордо кивнув і я, як було заздалегідь обумовлено, кинув найближчому воїну пару срібних монет. Той спритно підхопив гроші і щось коротко прогавкав. Списоносці зробили крок убік, лучники повернули стріли в сагайдаки. Зрозуміло, мито сплачено, митниця дає добро.

Ідальго торкнув коня шенкелями і в'їхав у ворота з таким бундючним виглядом, наче це не він заплатив за проїзд, а жителі Ак-Кермена самі вручили йому ключі від міста.

До речі, про мешканців... Порівняно з іншими населеними пунктами, в яких мені вдалося побувати, їх було багато. Добре, що заїжджий двір та прилеглі до нього торгові намети виявилися буквально поряд із воротами. Я вже було, як і належить охоронцеві, налаштувався прокладати дорогу до них піхвами і добрим словом, але виявилося, що за брамою нас чекало кілька цілком пристойно одягнених слуг.

Кланяючись і притискаючи руки до грудей, вони мовчки оточили нас, взяли коней під вуздечки і потягли далі. Віктор спробував поставити кілька запитань зрозумілою бусурманам мовою, але у відповідь отримав ті самі поклони і широкі посмішки, що свідчили про добрі наміри несподіваних провідників.

— Не схоже, щоб вони щось лихе замислили, — пробурмотів я тихо, — але краще тримайте зброю напоготові.

— Це навряд, — не погодився Віктор. — Найімовірніше, нас запрошують у гості.

— Своєрідно...

Незабаром широку площу змінили вузькі і криві вулички, утворені двоповерховими будівлями з плоскими дахами, з яких так зручно лити киплячу смолу або масло на голову ворога. Чи закидати камінням. Але обійшлося без екстриму. Іспанець мав рацію. Як тільки ми порівнялися з черговими воротами, вмурованими в глуху стіну, вони відразу ж відчинилися на всю широчінь, відкриваючи в'їзд на широке подвір'я, трохи менше торгової площі.

А з боку химерно оформленого різьбленням та ліпниною палаццо, до нас назустріч поспішав Кара-Мурза. Усміхаючись так само щиро, як і його слуги.

— Ласкаво просимо, любі гості! Мій дім — ваш дім! — проголосив татарин. — Прошу вибачити, що не зустрів особисто. Забагато розпоряджень довелося дати, щоб встигнути організувати вам гідний прийом. Та й самому хотілося набрати належного вигляду, відповідно до нагоди.