Читати книгу - "На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку, Станіслав Вінценз"

Але вона дивилася на нього широко відкритими блакитними очима сумно, благально, як важкохвора, ніби якась бідолашка не з цього світу. Серце йому тануло від тих сумних і ясних очей. Ой, сумний той їхній світ, гіркий світ!

Довбуш закінчив танець. І та панська бальна забава вже йому набридла. А тут ще трапився головний лакей, який радісно потирав руки і почав з усіх боків вгинатися до нього в поклонах. Довбуш грізно торкнувся топора, лакеєм щось затрусило. Кинувся назад до воєводи. Знову щось йому шепотів, знову встав воєвода.

Тим часом Довбуш продерся крізь лінію лакеїв і розшукав Іванка.

– Іванку, – каже Довбуш тихо, але гнівно, – тут справа нечиста. Якщо дівчина в танці сумна, ого! То вже в цьому щось є. Треба це розкусити. Дивися мені тут уважно.

Іванко й так уже знав своє, але нічого не казав. Боявся, що Довбуш може вибухнути гнівом. Довбуш на чортах не знався, а з чортами не завжди можна відкрито по-вояцьки себе поводити. Натомість Іванко, сільський бідар і волоцюга, був чоловіком обережним і тверезим.

Коли Довбуш знову розважався розмовою з воєводою, а головний лакей постійно був з ними, нібито чекаючи на накази, Іванчик повільно підібрався до музик. І, проходячи поруч, легенько доторкнувся пальцем до рідини у золотій мисці. Обережно помастив ним одне око й одне вухо. І що ж він побачив? І що почув?

Так ось, коли він дивився тим помащеним оком, то бачив, що ті лакеї то були чорні собаки, псячі постаті з виваленими язиками. І такі ж були музиканти. І не музику він чув тим помащеним вухом, а шум та гуготіння чорногірського вихору. Замість сяючої підлоги бачив розбиті каменюки, зарослі зіллям та шуваром. А ті гості на балу і панство то були сухі полонинські верби, всохлий голий жереп з обдертою корою, обдерті голі скелети ялівцю без голок, які гойдав і шарпав вихор. Усе це несамовито танцювало. Несамовито грала музика вихору на тих бадиллях і пищалях жерепу, що стирчали серед розвалених брил велетенського замку. Подивився ще раз Іванко тим оком у вікно.

– Господи! Святий Миколаю угоднику!

Цілий світ крутився, вирував і пурхав. Мало не впав на землю Іванко. Було ясно, що їх заманили до вируючого замку під Петросом, до замку, що його захопив чорт. Іванко вже знав уже, де він є. Зрозумів усе. Страху йому насипало до кожної кісточки, до кожної жилки.

– Мабуть, чорт воскресив усе це панство, цих бідолах, відданих на покуту під його команду за те, що перед тим жили з поту і праці бідарів. Воскресив усе давнє життя величезного замку, щоб упіймати Довбуша, захисника бідарів, бідацького бунтівника. Але Довбуш не підписався, не хотів замку для себе. Згадав Іванко, що він поруч із Довбушем, опанував страх, опам’ятався.

Знову подивився іншим, непомащеним оком. Усе було, як раніше. Чудесно освітлений замок, великі прохолодні зали, прекрасно вбрані гості. Все ясне, холодне, горде і штивне.

Вже спокійніший був Іванко. Відкривав по черзі то одне око, то друге.

Щирим і благородним є серце бідаря. Іванко вболівав за тими панами, нещасними заручниками чорта.

Ці паршиві псиська – лакейство – тепер командують усім їхнім родом! Тим більше жаль їх було Іванкові, що він не мав сили і не знав жодної сили, яка б могла допомогти тим нещасним. Бо й вони обоє з ватажком потрапили сюди не у своє місце. Треба було думати, як звідси вибратися.

Побачив Іванко у своїй мудрій голові, що нема іншої ради, як дивитися на все непомащеним оком. А те помащене міцно заплющити, тримати закритим, ані не кліпнути, і вухо треба заткати як належить. Інакше вони ніколи не виберуться з замку.

Чортячу мару, коли її розпізнаєш, треба пришпилити, на петлю вхопити, не дати чортові дихнути, аби не змінив машкари – це Іванко знав.

Він підійшов до Довбуша. Швидко йому мовив лише таке:

– Я вже все знаю. Нечиста сила, як ти й казав, пане ватажку! Нічого не питай, роби, що тобі скажу, інакше згинемо тут обоє. Оголоси їм зараз, що я хочу промовляти.

Довбушеві було трохи смішно з мудрої поважності і з переляку Іванка, але він йому довіряв, знав його розум. Не сперечався і голосно вигукнув:

– Послухайте, панове, що вам зараз скаже мій побратим.

Іванко не вмів багато говорити та промовляти і потерпав, що чорти знову зваблять Довбуша на якусь ґречність. Сказав коротко:

– Ой, паночку, дідичу, чи як! Вже пізня пора, полуніч, гой, дай вам Боже за все і Бог з вами!

Перехрестив їх усіх, ухопив Довбуша за рукав і потягнув до виходу. Лакеї й музиканти попадали на землю і наче плавали, роззявивши роти, а по обличчях присутніх панів наче промайнула радісна усмішка. Довбуш ґречно вклонився, обоє вийшли швидкими рішучими кроками. Іванко не відпускав ватажкового рукава, а коли лакеї почали підводитися, щоб погнатися за ними, Іванко обернувся на порозі і ще раз мовив їм добродушно:

– Бог із вами і святе сонечко! – І ще раз так гукнув до них зі в’їзду на скалистому червоному улозі.

Вони бігли тими улогами, стрибали з каменя на камінь, плигали з уступу на уступ, так, що не одна людина, хай навіть і смілива, але не гірський юнак, розтрясла б і залишила там кості. Їх уже не наздогнали. Після полуночі вони опинилися на скелях Петроса. А коли зійшли вниз до перевалу біля Говерли, побачили, як здалека знову блискав, веселково іскрився, вирував та мінився вогнями величезний замок, оселя нещасних панів, що страждають під чортячою владою.

Довбуш зачудовано дивився на замок, ніби нічого не сталося. Коли Іванко розповів йому, в чому справа, то дивувався з його мудрості та сміявся сам із себе, що так дав себе обдурити чортячій ґречності. Але потім шкодував, навіть злився, що не провчив їх як слід, не змірявся з ними громовим топором, що хоч трохи страху не нагнав тій хвостатій чортівні.

Пізніше люди приписали Довбушу, що то він убив головного Біса з рушниці на Кізіх Улогах, коли ще був пастухом, і що за це отримав силу від святих. І всюди це нині повторюють. У давніші часи знали краще, оповідали відповідно до старої правди, що то був вчинок Головача. Власне, розповідали, що Довбуш взагалі не знався на чортах, тому ніколи не підозрював жодних чортячих оборудок.

А Іванко з того часу мав око на чорта. Тим помащеним оком усюди його помічав. Чорт завжди