Читати книгу - "На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку, Станіслав Вінценз"

Іванко заспокоював, як завжди, добрим і веселим словом.

Так вони разом чекали терпляче, чекали.

І це називається забавою? Пани говорили ґречно і навіть трохи запопадливо, але так, як завідні ляльки, що вміють говорити, – у них пораховане кожне слово й уже на другому щось їм у горлянці клацає і деренчить.

– Який же сумний той панський світ! І стільки бідарів має для них трудитися й умирати! Було б для кого! Але запросили ґречно, видко, інакше ці ляльки не вміють.

Довбуш був не надто терплячий, однак на ґречність слід відповідати ґречністю. Тож промовив до них:

– Люб’язні й ґречні панове! Шануючи сонечко святе, нинішній день, Божу нічку та вашу честь, дякую вам дуже. Але я так не вмію. Співаймо, танцюймо, веселімся, викручуймо обертаси, рухаймо кістьми.

Усі як один усміхалися, аж живіт болів від тих усмішок, і дивилися на лакея.

Стрімголов, потираючи руки й обсмикуючи на собі хвостатий лапсердак, побіг головний лакей до музикантів, за ним дріботіли інші лакеї, слухняно дивлячись на нього. Капела знову гучно заграла, гриміла з усієї сили й оглушливо. Але не вдавалося розрізнити та підхопити жодної ноти й узяти кроку до танцю. Утім панські пари якось танцювали, рухаючись повільно й сонно, вперто мучачи себе до знемоги. Про спів ніхто й не думав. Веселощів не було й сліду. Отакий він – панський бал.

Довбуша оточили лицарі й пани. Він стояв серед них, вищий і кремезніший від усіх. Вони – бліді й сріблясті, а він – яскравий і червоний. Вони з тоненькими шпагами при боці, а він озброєний важким оружжям. Вони гладко зачесані, а він із кучерями чорними, як ніч. Їхні очі холодні, скляні, сумні, а його – сміливі, соколині. Іванка оточили жінки й молодші лицарі.

А між ними двома, ніби кордон, що їх розділяє, довгою чорною шеренгою стояли лакеї.

Після танців до Довбуша вийшов сам воєвода, трохи похилений сивий старець із подовгуватим, утомленим обличчям. Стоячи в оточенні лицарів і зрідка роззираючись за лакеєм, він сказав:

– Пане гетьмане, наш – наш Пан – велів нам привітати тебе й віддати тобі цей давній замок. Як бурґграф я віддаю тобі ключі. Я хворий, хто знає, куди звідси доведеться йти. Ти, пане Гетьмане, підпишися нам у цій червоній книзі. Відтоді паном будеш, господарем цього замку.

Лакеї тримали велику, важку червону книгу. У замку було тихо, як у кам’яній могилі. Тільки зв’язка золотих ключів, аж червоних, наче палаючих від тієї золотистості, тихенько дзвеніла в руках воєводи. Довбушеві не сподобалися ці ключі.

Воєвода знову мигцем переглянувся з лакеєм. Він говорив чимраз тихіше. Голос майже губився, переростав у шелест:

– Ми чули, що ти людина шляхетна, Довбуше! Тож якщо знайдеш щось недобре, вибач мені, адже я дію за наказом.

Щойно пролунали ці слова – щось недобре, – що їх вимовив воєвода, як струни в інструментах застогнали і тріснули, наче до кімнати влетів гарматний снаряд. Воєвода зблід, обличчя в нього вигнулося, він підкосився, мов стята трава, й упав – здавалося, що то сам порожній жупан упав на підлогу. Усі лакеї заметушилися, задріботіли й кинулися до капели. Там стояла велика позолочена миска. Вони почали мочити в ній пальці. Потім протирали ними очі воєводі, музикантам і собі.

Іванко Рахівський уважно спостерігав за цим усім.

За якийсь час усе стало, як перед тим. А Довбушеві що до того, що якийсь дід перевернувся. Він бачив, що той, якого називали воєводою, хоч і ґречний панок, але якесь нещастя, ледве тримається на ногах, не має в собі ніякої сили. Але відповів йому ґречно:

– Дякую тобі, паночку старенький, гоноровий, що ти з хворості встав, аби вгостити бідацького ватажка. Нам цей замок не потрібний. Якщо воювати, то я сам збудую собі фортецю, таку, яку захочу. А цей хай буде на хвалу Божу, зробім з нього церкву… Посвятимо це, брате, коли сам не хочеш користуватися. Я сюди не для замку приїхав, а для веселої забави. Бавтеся весело, вільно!

Це слово – Божа хвала – вимовлене сильним буйнодзвінним Довбушевим голосом, вдарило, мов орган, заграло по всіх залах і повернулося. Затупцювали на місці лакеї, ніби танцювали на прив’язі. І, наче їх потягли одною мотузкою, попадали на животи. Плавали так по підлозі, виваливши язики, наче давилися. Потім знову скочили всі разом до золотої миски, і знову вмить усе стало як раніше.

Іванко уважно спостерігав за всім.

Як тільки лакеї привели себе до ладу, той головний, спритно вимахуючи руками, кинувся до дуже гарної панянки з великими блакитними очима, але блідої, ніби хворобливої, яка сиділа біля воєводи. Щось довго їй шепотів. Дівчина встала, її вії безупинно тріпотіли, наче крила у бабки, – так, ніби ось-ось заплаче, і знову сіла. Обережно, ледь помітно почала поглядати на Довбуша. Довбуш відразу її зауважив. У цьому натовпі панів і пань усі виглядали якось однаково блідо і ніяко. А та дівчина вразила його ясними очима. Він підійшов до неї і, дивлячись сміливо, мов зустрів на плаю якусь гірську дівчину, запросив її до танцю. Вхопив її і закрутив у танці, аж вітер повіяв по залі. Танцював Довбуш. Умів і любив танцювати. А хто ж на світі мав уміти танцювати, як не гірський ватажко? Як свисне топором, як крикне на музикантів:

– Заграйте, вилизанці хвостаті, строкаті, тої буйної!

Як гримнув отак на них Довбуш, то аж тряслися, видобуваючи з того гуку, що могли. Скрипалі тиснули скрипки смичками, висолопивши з натуги язики, флейтисти підскакували і дріботіли з флейтами, а трубачі надували щоки й животи. Аж на хвильку повеселів той холодний замок. Довбуш ще й заспівав. Заспівав, аж замковому панству проясніли лиця:

Гой, дівчино, дівчинонько, ясна і молода,

Як то тебе, душко красна, любити не шкода.

Покрутив дівчиною, що пурхала у блакитній сукні, наче великий метелик у вихорі. Як присів і тупнув – задрижали замкові стіни. Затрясся паркет, а як жбурнув угору громову барду, то вона завила і так засвистіла високо під стелею, що лакеї повтікали з кімнати, а панство тулилося попід стінами. А як упіймав Довбуш ту тяжку летючу барду, то й сам на мить утихомирився. Умлівали музиканти, з них стікав піт і піною осідав на чолах. А паняночка буяла безвольно у Довбушевих руках, зовсім не торкаючись ногами землі. Отакий то