Читати книгу - "На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку, Станіслав Вінценз"

Марани

Від дідової суботи Довбуш не з’являвся в селах. Саме тоді він наказав привести до нього ген аж із долів «маранів», робітників-каменярів, мазурських селян, витривалих, суворих, умілих та працьовитих. Звелів їм витесати комори, підземні лабіринти та щось на кшталт великих скельних покоїв, у яких він міг би пересиджувати, як у замку. А в деяких місцях, де були джерела, відразу під джерелом було витесано великі басейни, якби ванни. І під кожною ванною, точнісінько як у сушарні, була обладнана піч, яка нагрівала скелю і пом’якшувала холод джерельної води. Підземний комин, виведений далеко від того місця, випускав дим. До комор можна було дістатися через непомітні потаємні входи, прикриті каменем або гілками.

Спочатку Довбуш найняв цих майстрів за гроші. Коли вони закінчили роботу й отримали платню, попрощалися з Довбушем. Уже мали сходити з Ігреця в долину, але раптом зробилося їм шкода. Найстарший майстер, Янек Сук, обізвався до них:

– Слухайте, хлопи, це що, нам тепер вертатися в панський край, хоч би й з грішми? Панам кланятися до землі, а нас щоби до льоху кинули як волоцюг і затаврували? Нема нікого, як Довбуш! Нема вільного місця на світі для роботящої людини15 – тільки тут…

І вони повернулися до Довбуша.

Було там тоді з тими мазурами доволі всілякої дивовижі. А спочатку – поки ще працювали за гроші – і сміху немало. Вони так поспішали, працювали без передиху, ніби завтра мав настати кінець світу або кожен день був останнім днем роботи. Слова привітного не промовили під час роботи. На те, щоб люльку покурити, не залишили й хвильки часу, а тим більше на балачку. Заговориш до нього, а він дивиться вовком, начеб у нього не знати який скарб хотів забрати. Ґречно, ввічливо розмовляти взагалі не вміли. За жарти й загравання готові голову кайлом розбити. Агій! Щезни, бідо несамовита! Молотом гатить, сопе, як міх, і злим оком кидає псячий погляд на християнина.

– Ото вже, видко, стерво, захланне на гроші! Гріш цінують вище за власне життя, – бурчав Джемиґа. – Чиста правда, що вже десь дальше хочуть гнати, зарібком давитися. А найгірший то отой старий чорт, маленький і сухий. Пес би ним вдавився. Недарма зветься Сук.

Зі злості на таких нетямущих і черствих людей Джемеґа радив Довбушеві, як тільки скінчать роботи, відразу їх повбивати. Бо від таких недобрих людей невідь чого можна сподіватися. Підуть, приведуть сюди панів і покажуть їм комори та сховки.

А коли вони самі повернулися до Довбуша, пристали до товариства і далі так працювали, їх уже шанували і навіть захоплювалися паном Суком та його товаришами.

Довбуш, маючи у своєму товаристві майстрів-каменярів, далі шукав скарби. Повідкривав штольні та копальні срібла на Чивчині та золота на Попаді. І міркував над тим, радився з Яськом Суком, каменярським майстром, як би то на Синицях вибудувати великий храм – величні церкви, до половини витесані глибоко у скелях, а наполовину – зведені назовні над скелями. Адже про Синиці говорили, що звідти є прохід і доступ до тамтого світу. І там, на вході, золотоволосе Боже дитя бере маленькими рученятами бідну душу й веде перед зоряні трони. Тож Довбуш надумав збудувати там такий величний дім Божий на честь дитятка Божого, куди людина могла б прийти перед смертю, аби її душу не обсіли злі сили, як нічні метелики та сови, щоб душа відразу мала доступ до неба.

Ясєк Сук бував у Кракові, бачив там чудесні костели: костел Діви Марії, королівську катедру і замок на вавельській скелі. А Михайло з України, ще хлопцем йдучи на прощу з дідом-лірником, бував у Києві, в Печерській Лаврі, у монастирі, вирубаному в гранітній скелі під річищем Дніпра. Та коли вони, сидячи разом на Синицях, слухали задуми і плани Довбуша, – дивувалися. Ясєк Сук посміхався, мружачи очі-щілинки, і викрикував: «Ой людоньки, пане ватажку! Та ж король варшавський не має того всього, що ти хочеш збудувати. Ти б усі гори перетесав на церкви, святині, на замки і кам’яні мости. Але ми з тобою, мазурські хлопи, як військо громове! Усю Мазурію сюди приведемо! Лавою Потоком від короля й панів вириватися будемо, втечемо до тебе. А потім – покажемо панам дорогу до неба. Але не ту, не через Синиці!»

Тож і над тим замислювався Довбуш, як би привести сюди різний люд, незламний, загартований і невблаганний. І як додати гарту верховинцям, запальним, рвучким, але надто легковірним, надміру добрим, які легко прощають і забувають легко. Не зазнали неволі і не знають, що на них чекає.

Бо сили Довбушевих загонів то наростали й піднімалися, то відпливали і висихали, наче весняні хвилі. Постійно змінювалися люди. Одні відходили й більше не верталися, нові приходили. У горах – непостійність намірів, скороминущість поривів, а на Поділлі в оковах сонливості цілі покоління прикуті до землі. Ось що знав молодий Довбуш. Не бачив він, щоби тут міг широко розгорітися великий бунт. Куди поділася та кров велетів? Не розумів Довбуш наказів великого короля велетів. Давила, видно, короля та сила кам’яним тягарем. І ще незламність. Він шукав провалля, у яке б скинути той тягар. Весь рід у нього кинув!

Тепер треба змінити ті написи, карби та реваші на Писаному Камені! Перекувати все це! Тут незламний, твердий рід потрібний, тесаний із каменя – як ті каменярі-мазури. Такий, який віднайшов би свободу, як утрачений рай, і вмів її захищати.

Деколи він згадував, що розповідав йому Михайло з України. Про ті безконечні степи, безлюдні й безпанські, ген над морем. Чекають ті степи на молодців – таких, як Довбуш – чекають на народ, чекають на короля. Навіть дорогу до тих степів – яром Дністра, бур’янами, очеретами, бродами трясовинних рік – описував йому Михайло.

Роїлося йому й те, щоб відкрити новий край, Довбушевий, і засіяти там покоління багате і сильне, яке б росло в міць, зростало в постійній війні.

Так наближалася бурхлива гірська хвиля – до морської. Але тут ударив дзвін Довбушевої долі.

Так само, як людина бере з собою до лісу зародок смерті, забирає і ту другу зав’язь – любові. Аби ще буйніше розросталася в пущі, аби вистрілила, як лісові дерева.

Хіба що святі руки його б охороняли.

Так молодість востаннє збурилася в ньому.

Космач

Дівчата мріяли про Довбуша і липнули до нього. Крадькома приходили до нього молодиці. І навіть попаді