Читати книгу - "Дороги, які нас вибирають, Юрій Михайлович Мушкетик"

У Франції знесли Бастилію. А в нас на бульварі Грушевський і Ілліч спинами один до одного. Хились, молись до кого хочеш.

Блохи можуть заїсти найлютішого вовка, а миші слона…

Мавра знала, що вона відьма, тільки не пам’ятала, щоб коли-небудь перетворилась у жабу, кішку або білу овечку. А от корів доїть ходила, бо дуже хотіла молока.

Сьогодні стільки людей, які бачили HЛO. Раніше бачили відьом – бо вірили в них.

Серед снів, які мені сняться, – фантастичних, безглуздих, диких, повторюється один сон: дорога, якою я вертаюся з площі Трьохсвятительської в студентський гуртожиток на вулиці Освіти. На площі дім (де був міськком партії, але дім не такий, великий і чистий), схил до Хрещатика (якого насправді немає) і дорога, як Хрещатик, а потім зліворуч підбігають трамвайні колії і я їду трамваєм; перетин із Саксаганського, але дещо не такий, і врешті гуртожиток – великий, я ходжу й або не знаходжу входу, або шукаю свою кімнату. Ось і думаю: з чого цей сон, тобто, з чого ця дорога? Вона ж із якихось флюїдів, часточок, народжена в моїй голові, і які ці часточки? Якби вона була на картині, то вона була б з часточок фарби, на фотографії – з часточок, нанесених на плівку, а ця? І ось вона існує. А не така вона й справжня, і увесь світ: дерева, квіти, люди, з якихось часточок, які ми маємо за матерію, за матеріальні, а насправді це «неіснуюча» форма сутності. Тобто, сутність одна, і справжня дорога, і дорога в сні – різні види сутності, тобто, світ є і його немає, це якесь уявотворення; «справжня» матерія теж є умовною. Умовність і є для нас дійсністю, чи навпаки. У тому ж, і в інших снах з’являються істинні мешканці того гуртожитку, але колізія завжди фантастична. То ж таки знову і знову: що таке реальність, що таке «матерія»? Хтось цей наш світ бачить як сон, чи ми вічно живемо в сні?

І ще таке. Дуже часто в снах з’являються знайомі, особливо якщо з кимось напередодні бачився, або говорив по телефону, або якось згадав. Вони потрапляють в сон, переносяться туди якимись флюїдами, з чогось беруться. Отже, це теж ява?

Батьківська криниця для мене завжди більша, ніж вся водяна мережа найбільшого міста.

Кілька разів зарікався писати статті про сучасне безголів’я. А тоді підіпре, й не витримаєш, хапаєш ручку. Остання стаття про ницого, підлого професора Корабльова з Донецького університету. Він відповів у «Дружбе народов», де крізь зуби сказав, що після моєї статті проти нього виступили деякі кафедри університету, а чимало друзів перестали подавати йому руку. Отже, іноді якась дія є. То треба писати.

11.2009

Людське життя смислу не має. Життя окремої людини: військова кар’єра, відточена майстерність робити храми чи писати книги. Кожен починає спочатку. Але, мабуть, має смисл життя людства в цілому, в тому, як воно для чогось замислене (кимось чи чимось) і розвивається. Комуністична ідеологія ще вернеться… В якій одежі, в якому прямуванні?..

Мені сьогодні згадався університет і згадався не веселим пустодзвонним студентським галасом, не дотепними «розіграшами» і навіть не студентським коханням. А згадалися мені лекції з латині, і викладач сивий, як лунь, зігнутий Ілля Микитович Кириченко. Добрий, соромливий у свої роки, дивився крізь пальці на наше неуцтво, на наші жарти. Що він думав тоді? Він був академіком, академіком українським, автором кількох словників. Але йому не дозволяли викладати українську мову. І він заробляв собі на хліб латинню. А ми цього не розуміли, та й не знали, не пожаліли, не поспівчували. І так само інший україніст Агапій Шамрай читав у нас еллінську поезію. Читав красиво, з пафосом. А він що думав?

І ось ще один – викладач фольклору Марк Мойсейович Плісецький. У 1947 році його били за український буржуазний націоналізм – бо ж викладав український фольклор, у 1951 – за космополітизм, бо єврей. Пригадую, як зустрів я його на вулиці Володимирській навпроти Академії. Там була тоді в стіні глибока ніша. Він подивився в неї і сказав: «Якби я хотів, Юрію, опинитися отам у самому куточку». Як же йому допекло, коли він сказав таке своєму студенту.

Наша пісня, українська пісня, моя пісня.

Глибока, проста і щімка, доходить до серця. Той же «Садок вишневий коло хати, хрущі над вишнями гудуть». Це мій садок, і завжди гуділи хрущі – це була весна, це була радість. І вертаються з роботи батьки, й «співають, ідучи, дівчата». Щоправда, дочка вечерю не подавала, моя старша сестра померла в дитинстві. І так до кінця, до вечірньої зіроньки і до «затихло все, тільки дівчата та соловейко не затих». Той соловейко… і особливо тії дівчата. Коли ти підпарубійко, по всьому селу, на кожному кутку співають дівчата. І в тебе в душі тривога і радість. І так тебе тягне до тих дівчат, але, за якимись неписаними законами, тобі ще рано. А пісні кличуть, а дівочі голоси відлунюють у серці: «Нема того миленького, що я полюбила». І «На вгороді верба рясна», «Ой, дівчино, шумить гай».

Щоправда, в мою юність, в мою молодість дівчата співали і дурних пісень, завезених з кацапії, – з армії, з будівництв: «Тєбє казачка ізмєніла, другому серце отдала», «Ах Семйоновна, да ти мне нравішся, поцілуй міня, да нє отравішся». І навіть «Ой нє стой на льду, да льод проваліца, да не любі вора, вор поймаєца». Але те, як прилетіло, так і відлетіло. А українська пісня живе, її не витіснить ніяка попса, ніякі зайди. І слухає моя душа, і плаче, й сміється, і витьохкує соловейко над всім нашим життям, над нашою любов’ю, над нашою історією.

Якщо дивитись з найвищої висоти на своє життя (творче), то за тих умов найправильнішим було б працювати десь бухгалтером, або возити гній на поля в колгоспі. Тільки так душа лишилася б чистою. Але це ідеал. Для тебе, невідомого нікому, світові. Але, по-перше, цього тоді не розумів, був іншим (одиничкою в системі), по-друге, як змиритися з безіменним існуванням, коли весь ти рвешся кудись угору, до відомості, до слави. (Час мине, а ти залишишся все тим же ніяким.) Так збудована людина, такий закон життя – що жене її кудись угору, хоч та гора нечиста і сутінна, але не здається такою. І таким був не один я, а майже всі «творці» того часу, чи