Читати книгу - "П’ятнадцятирічний капітан"

Отже, кузен Бенедикт був би найщасливішим ентомологом у світі, якби не одна сумна обставина: бляшана коробка для колекцій як і раніше висіла в нього на боці, проте окуляри вже більше не прикрашали його перенісся, а лупа не погойдувалася на його грудях. Хто би міг подумати — учений-ентомолог без окулярів і без лупи! Однак, кузенові Бенедикту не судилося знову стати господарем цих оптичних приладів: їх поховали на дні струмка разом з опудалом короля Муані-Лунга. Нещасному вченому доводилося тепер підносити дуже близько до очей впійману комаху, аби розрізнити особливості її будови. Це слугувало джерелом постійних прикрощів для кузена Бенедикта. Він готовий був сплатити будь-яку суму за пару окулярів, та, на жаль, цей товар ні за які гроші не можна було купити в Казонде. Проте Кузенові Бенедиктові надали право снувати всією факторією Хозе-Антоніо Альвеца, бо розуміли, що йому й на думку не спаде тікати.

Утім, факторію було обнесено з усіх боків високим частоколом, перелізти через який учений все одно не зміг би. Ділянка, обгороджена частоколом, мала в діаметрі майже цілу милю. На цій великій території росли дерева, кущі, протікало кілька струмочків, стояли бараки, курені, хатини — словом, це було дуже гарне місце для пошуків усіляких рідкісних комах, які могли якщо не збагатити, то зробити щасливим кузена Бенедикта… І кузен Бенедикт цілком віддався пошукам. Він так старанно вивчав впійманих шестиногих неозброєним оком, що ледь вкрай не зіпсував свій зір. Колекція його значно поповнилася, і, крім того, він встиг накидати загальний план фундаментальної праці про африканських комах. Якби йому вдалося ще знайти якого-небудь нового жука і пов’язати зі знахідкою власне ім’я, кузен Бенедикт був би найщасливішою людиною на світі.

Маленькому Джекові також дозволяли вільно гуляти по всій факторії, і коли вже кузен Бенедикт вважав її площу достатньо великою для своїх ентомологічних досліджень, то дитині вона здавалася величезною. Проте Джека не приваблювали ігри, що захоплюють дітей його віку. Він майже не відходив від матері. Місіс Уелдон сама не любила залишати його без нагляду: вона боялася, що з її сином станеться якесь нещастя. Джек часто говорив про батька, за яким дуже сумував у довгій розлуці, просив повернутися до тата якнайшвидше; запитував матір про стару Нан, про свого друга Геркулеса, про Бата, Актеона, Остіна. Він скаржився, що навіть Дінго залишив його. Але особливо часто він згадував свого приятеля Діка Сенда.

Вразливу дитячу душу розчулювали щасливі спогади, він жив лише ними. На всі розпитування сина місіс Уелдон відповідала тим, що притискала його до грудей і обсипала поцілунками. Їй вартувало нелюдських зусиль не плакати при хлопчикові. Ані під час переїзду від Кванзи до Казонде, ані у факторії Альвеца місіс Уелдон не мала підстав скаржитися на погане ставлення до себе, а, за всіма ознаками, работоргівці й не збиралися змінювати його. У факторії мешкали лише ті невільники, які обслуговували самого работоргівця. Всі решта були «товаром» й жили в бараках на площі, звідкіля їх і забирали покупці. А тут, у володіннях Альвеца, були лише сховища. Вони тріщали від запасів різних тканин і слонової кістки; тканину Альвеца обмінював на невільників у внутрішніх областях Африки, а слонову кістку продавав на головному ринку континенту для відправлення до Європи.

Отже, у факторії мешкало небагато людей. Місіс Уелдон відвели окрему хатину, кузенові Бенедиктові — також. Їли вони за одним столом. Годували їх ситно: м’ясом, овочами, маніокою, сорго та фруктами. До послуг місіс Уелдон навіть приставили невільницю — Халіфу. Ця дикунка дуже прив’язалася до неї і, як уміла, виявляла свою відданість, безсумнівно, щиру. З іншими слугами Альвеца бранцям зовсім не доводилося зіштовхуватися.

Самого работоргівця, який займав головний будинок факторії, місіс Уелдон бачила лише зрідка. Негоро жив десь в іншому місці, і його вона не зустріла жодного разу від часу приїзду до Казонде. Відсутність Негоро, зовсім незрозуміла, спочатку дивувала, а потім навіть почала тривожити місіс Уелдон.

«Чого він хоче? — запитувала вона себе. — Чого вичікує? Навіщо він привіз нас до Казонде?»

Так у тривожному очікуванні минуло вісім днів, які передували прибуттю до Казонде каравану Ібн-Хаміса, — два дні до поховання Муані-Лунга і шість днів після нього.

Незважаючи на власні кривди й турботи, місіс Уелдон часто думала про те, як там її чоловік. Джемс Уелдон, безсумнівно, був у розпачі. Мабуть йому й на думку не спадало, що його дружина прийняла фатальне рішення плисти на борту «Пілігрима». Він думав, що вона прибуде з одним із океанських пароплавів. Ці пароплави прибували до порту Сан-Франциско регулярно в зазначений час, проте ані місіс Уелдон, ані Джека, ані кузена Бенедикта на них не було.

Час вже було повернутися до Сан-Франциско й «Пілігримові». Не отримуючи жодних звісточок від капітана Гуля, Джемс Уелдон, мабуть, заніс цей корабель до списку зниклих безвісти.

Але яким страшним ударом буде для нього повідомлення оклендських кореспондентів про те, що місіс Уелдон виїхала з Нової Зеландії на борту «Пілігрима». Що робитиме містер Уелдон? Він, звісно, не змириться з думкою, що його дружина та син зникли безвісти. Проте де він шукатиме їх? Зрозуміло, на тихоокеанських островах і, можливо, на узбережжі Південної Америки. Де завгодно, але лише не в цих страшних краях. Ніколи йому не спаде на думку, що дружина та син його потрапили до Африки!

Так міркувала місіс Уелдон. Що могла вона зробити? Тікати? Але як? За кожним її кроком стежили. І навіть при вдалій втечі їй довелося б розпочати подорож більш як у двісті миль і, пробираючись до узбережжя, йти навмання крізь незайманий ліс, уникаючи смертельної небезпеки, що загрожувала звідусіль.

І все ж місіс Уелдон готова була піти на цей ризик, якщо не трапиться жодної іншої можливості повернути собі волю. Проте, перш ніж прийняти рішення, вона хотіла довідатися, які наміри мав Негоро.

Настав день, коли вона, нарешті, довідалася про плани цього чоловіка.

Шостого червня, за три дні після поховання короля Муані-Лунга, Негоро вперше прийшов у факторію. І відразу попрямував до хатини, у якій оселили його бранку.

Місіс Уелдон