Читати книгу - "П’ятнадцятирічний капітан"

Вода залила спочатку тіла рабинь, які лежали на дні ями. Ті з них, які були ще живі, з останніх зусиль звивалися, захлинаючись. Дік Сенд, коли вода дійшла йому до колін, зробив останнє розпачливе зусилля: він спробував розірвати мотузки, якими його прив’язали до стовпа.

Вода піднімалася. Голови рабинь одна за одною зникали в потоці, що заповнював своє старе русло. За кілька хвилин вже не залишилося жодних свідчень про те, що на дні струмка вирито могилу, де десятки людських життів принесли у жертву на славу короля Казонде.

Перо відмовилося б описувати такі сцени, якби прагнення до правди не зобов’язувало мене відтворити їх у всій їхній огидній реальності. В цій похмурій країні люди перебували ще на такому низькому щаблі розвитку! Не можна більше ігнорувати цього.

Герріс і Негоро збрехали про смерть місіс Уелдон та маленького Джека. Матір з сином та кузен Бенедикт, живі й неушкоджені, були в Казонде.

Після захоплення термітника штурмом, їх під конвоєм тубільських солдатів відправили з берегів Кванзи до Казонде. Герріс і Негоро очолювали цей загін.

Місіс Уелдон і маленькому Джеку надали криті ноші — китанду, як їх тут називають. Чому раптом Негоро виявив таку турботу? Місіс Уелдон не знаходила відповіді на це запитання. Шлях від Кванзи до Казонде пройшли швидко, не стомивши бранців. Кузен Бенедикт, на якого, вірогідно, анітрошки не впливали важкі випробування, виявився чудовим ходоком. Йому ніхто не заважав нишпорити обабіч дороги, і він не нарікав на свою долю.

Маленький загін прибув до Казонде на тиждень раніше за караван Ібн-Хаміса. Місіс Уелдон із сином та кузена Бенедикта оселили у факторії Альвеца. Джек почувався набагато краще. Відтоді як загін полишив болотисті місця, де хлопчик занедужав на лихоманку, напади не поновлювалися, він потроху одужував і тепер був майже зовсім здоровим. Ані мати, ані син не знесли би труднощів пішого переходу з невільничим караваном. Проте, подорожуючи в китанді, обоє почувалися добре, принаймні фізично. Варто зауважити, що дорогою їм виказували навіть деякі люб’язності.

Місіс Уелдон нічого не вдалося довідатися про свої супутників. Вона бачила, як Геркулес вистрибнув із човна й втік у ліс, але не знала, що з ним сталося далі. Вона втішала себе надією, що за відсутності Герріса й Негоро, які не пошкодували би Діка Сенда, дикуни не наважаться погано поводитися з білою людиною. Проте вона розуміла, що справи Тома, Нан, Бата, Актеона та Остіна кепські: вони негри, і їх вже точно ніхто не пошкодує. Їм, нещасним, не слід було й наближатися до африканської землі, а зрадництво Негоро привело їх саме сюди.

Не маючи жодного зв’язку із зовнішнім світом, місіс Уелдон не знала навіть про прибуття до Казонде каравану Ібн-Хаміса. Шум і пожвавлення в день відкриття ярмарку докотилися до факторії, але місіс Уелдон, звісно, нічого не пояснили. Вона не знала ані того, що Тома та його товаришів купив работоргівець з Уджіджі, ані того, що невдовзі їх поведуть із Казонде. Вона не чула ні про загибель Герріса, ні про смерть короля Муані-Лунга, ні про його урочисте поховання, де Дікові було відведено роль однієї із жертв. Нещасна самотня жінка була цілком під владою работоргівців та Негоро; вона не могла навіть шукати порятунку в смерті, бо з нею був її син.

Місіс Уелдон нічого не знала й про долю, яка очікувала на неї саму. За весь час подорожі Герріс і Негоро не перекинулися з нею жодним словом. У Казонде вони не заходили до неї, а самій місіс Уелдон було заборонено залишати володіння багатія-работоргівця.

Чи варто казати, що велика дитина — кузен Бенедикт — нічим не міг допомогти місіс Уелдон. Це само собою зрозуміло. Коли високоповажний учений довідався, що він перебуває в Африці, а не в Південній Америці, як він гадав, то навіть не запитав, яким чином це могло статися. Він відчував лише глибоке розчарування. Справді, він пишався тим, що першим серед учених знайшов в Америці муху цеце і войовничих термітів. Та раптом виявилося, що це звичайнісінькі африканські комахи, яких до нього знаходили й описували багато натуралістів. Отже, було розбито його надії прославити власне ім’я цим відкриттям. Хто би міг бути здивований тим, що вчений-ентомолог привіз з Африки колекцію африканських комах? Проте коли образа відступила, кузен Бенедикт сказав собі, що ця «земля фараонів» — так він називав Африку — є невичерпною скарбницею для ентомолога, і що він не лише нічого не втратив, а навіть виграв, потрапивши сюди, а не на «землю інків».[66]

— Подумати лишень, — повторював він собі, і не тільки собі, але й місіс Уелдон, яка не слухала його, — подумати лишень, що тут батьківщина жужелиць-мантікор, цих жорсткокрилих жуків з довгими волохатими лапками, із загостреними надкрилами, що зрослися, й з величезними щелепами! І, звісно, найкраща серед жужелиць — горбкувата мантікора. Це батьківщина жужелиць-червонотілів, гвінейських і габонських жуків-голіафів, ніжки яких вкриті шипами; батьківщина плямистих бджіл-антидій, що відкладають свої яйця у порожні мушлі равликів; батьківщина священних скарабеїв, яких древні єгиптяни вшановували нарівні з богами. Тут батьківщина метелика-сфінкса, або інакше кажучи, метелика «мертвої голови», що наразі поширився по всій Європі, батьківщина «біготової мухи», укусу якої так бояться сенегальці. Словом, тут можна зробити дивовижні відкриття, і я їх зроблю, якщо тільки ці славні люди дозволять мені зайнятися пошуками!

Неважко здогадатися, хто були ці «славні люди»! Проте кузен Бенедикт не мав підстав скаржитися на них. Негоро та Герріс надавали ученому-ентомологові деяку волю, тоді як Дік Сенд під час переходу від океанського узбережжя до Кванзи суворо заборонив йому будь-які екскурсії. Наївний вчений був