Читати книгу - "Риб’яча кров"

— Від села й духу не лишилося, — сказав він.

— За кілька років, — додав Петр, — ніхто вже й не згадає, де що було.

— Але Петрику, що ти таке кажеш! Там була ділянка Воячеків, там пожежна станція. Там жив Вацек, на нього говорили Букетник, він іще лікував травами. Там хата Отрубів, там пивниця…

Він повернувся до мене.

— Тато твого діда, та, власне, і твій дід, там розливали пиво й продавали горілку.

— Я знаю, люди вже розповіли, — прокукурікала я й відчула дивний сором, бо я про це, власне, нічого й не знала.

Бо про речі, які стосуються нашої родини, я дізнаюся від сторонніх.

— Гей, дядьку, розкажіть Ганці, що колись сталося в цій пивниці.

Петр говорив веселим тоном, щоб пан Бертак уже перестав супитися. Але той повільно пішов назад до автівки. Ми пленталися за ним.

— Мабуть, він тебе не почув, — зауважила я.

— Почув.

— А що сталося в тій пивниці?

— Він сам тобі колись розкаже, як буде в гуморі.

Щоразу, коли я прибирала в кімнаті зі старовинною колискою й коробкою, повною іграшок від чужих дітей, починала напосідатися на Петра щодо весілля. Спершу він постійно відказував, що незабаром. Що ми мало знайомі. Що нас у будь-який час можуть виселити з хати. А потім уже нічого не казав.

Із відром і щіткою в руках я поглянула на кімнату, перш ніж зачинити двері. Вона була готова. Уже давно. Вибілена. Вимиті вікна. Відріз із кольорового килимка на дерев’яній підлозі перед колискою. Я вирушила на кухню. Петр рився в якихось паперах. Зі старого магнітофона гримів важкий рок.

— Коли ми одружимося?

Вдавав, що не чує. Я знала, що кричу голосніше за його магнітофон, навіть коли той грає дуже гучно.

— Я питаю, коли ми одружимося?

Він підвів голову й стишив музику. Наморщив лоба, аби вигадати нову відмовку.

— Гано, я зараз цим не переймаюся. У мене розвивається бізнес, міркую, де взяти гроші на пікап.

— Ну так…

— Якийсь старий пікап, цього б вистачило, знаєш. Щоб ззаду складати матеріали, інструмент, драбину.

— То скажи татові.

— Гм, нічого іншого мені теж не спало на думку, — зізнався він. — Батько живе в тої своєї нової, а гроші за цю хату, можливо, іще не встиг усі витратити.

Він швидко поцілував мене в щоку, одягнув стьобану куртку, поцятковану вапном після останнього побілу хати, і вискочив на двір. Я відчинила йому ворота й залишила їх так.

— Якби у вас із Анною був час приготувати щось на вечерю, наприклад, картопляний гуляш…

— Ти знаєш, що починаєш трохи гладшати, любий? Подивися на свій живіт.

Він дивився на мене крізь опущене вікно. На обличчі — вираз провини, як у хлопчака.

— Прошу тебе, їдь уже.

Анна в’їхала у двір, коли в мене на траві було розкладено шмат зшитої білої матерії. У ньому було щось із двадцять п’ять метрів, від воріт він тягнувся навколо колодязя аж до сараю. Банку з чорною фарбою я вже підготувала, ще й два широкі пласкі пензлі. Двері червоної шкоди відчинилися, і Анна, худа, з коротким волоссям і посмішкою, показувала на блискучий капот.

— Тобі пасує це оуто.

— Йому вже сім років, але на вигляд непогане. Я тепер вожу в ньому дідуся в поліклініку. Інакше б я його до лікаря й не доставила.

Із задньої кишені джинсів Анна витягнула папір і розклала його. На одному боці виднівся цілий напис, на другому — лише частина, яку ще мали домалювати ми.

— Може, ми втрапимо до Книги рекордів Гіннеса, — сказала Анна, — довжина транспаранта має вийти один кілометр.

Я взяла в Петровій робочій сумці рулетку, і ми міряли висоту літер і відстані між ними відповідно до плану. Шматком вугілля малювали схеми, а потім одягнули робочі рукавиці. Я намішала фарби в банці, і ми заходилися малювати літери. Наприкінці працювали швидше, уже не вистачало часу. Сонце швидко заходило, щоразу, як я