Читати книгу - "Риб’яча кров"

— Мені часом дуже не вистачає Оліни, — прошепотіла я й зачекала, чи Анна ще відповість, чи вона вже спить.

Вона нічого не відповіла, але я відчула її долоню на своїй руці. Потім мене швидко здолав сон, коли дограла касета, я вже не пам’ятала.

Серпневий ранок був не особливо вдалим, я стояла перед концертним залом Отакара Єреміаша в Будєйовіце. У довгій сукні під парасолею, яку наді мною тримав Петр. Трохи далі під іншою парасолею тупцювали батьки. На татові був темно-сірий костюм, я бачила його в ньому лише одного разу, на похороні бабусі. На мамі — гранатовий костюм, він їй дуже личив. Навколо — однокурсники й однокурсниці. Усі махали й перегукувалися.

З університетським дипломом у сумочці я тупотіла на чолі нашої ватаги, приїхали ще Анна й Мілада. У ресторані було замовлено столик. За все платив тато. Він поцілував мене й обійняв. Востаннє таке було, як я була ще маленькою. Це було незвично, бачити їх разом із мамою за столом, ніколи в житті ми не ходили родиною в ресторан на обід. Навіть коли з нами ще був Гонза. Та я відчувала, що ідилія не триватиме довго.

— Де ти будеш учителювати? — запитав тато.

— Поки ніде. Візьму якусь роботу, щоб працювати віддалено, і буду займатися хатою, а ще ми хочемо якнайшвидше народити дитину…

Від цього моменту тато більше не розмовляв. Після кави Мілада захотіла вийти надвір покурити. Ми стояли під дашком біля входу, до нас долучилася Анна. Дощ не вщухав, це вже була не приємна літня розвага, а тривалий дрібний дощ наприкінці серпня, термометр показував п’ятнадцять градусів.

— У мене таке трохи дурнувате відчуття, — почала я, — я, власне, не знаю, навіщо вчилася.

— Але ж ти завжди хотіла бути пані вчителькою, — відгукнулася Анна.

Під дашок заливало, я стояла там у літньому платті з голими плечима, у мене мороз пішов поза шкірою. Я дивилася на ці наїжачені пухирці на своїх руках, у літніх сандалях у мене мерзли кінчики пальців. «Тепер я вже доросла? Дурниці. Я вже давно стала дорослою, через усе, що сталося, я стала дорослою. Тож відтепер я починаю старіти, коли мені двадцять три?»

— Ні, ти завжди хотіла бути письменницею, — заперечила Мілада, — усі чотири роки гімназії тільки про це й говорила.

— Це були дитячі фантазії.

— Що ти таке говориш? — напустилася на мене Анна. — Ти збираєшся помирати чи що?

Ми засміялися.

— Ні, Анна права. Я хотіла вчителювати в маленькій початківці в селі. Але її там уже немає, це місце нині під водою.

— Ми ж не на похороні, а на випускному! — загукала Мілада, коли ми повернулися всередину й на барі перехилили в себе по чарці бехерівки.

— То як, уже краще?

Я мала ствердно кивнути.

Після обіду ми з Петром поверталися до села, і, коли під’їжджали до сільського озерця, побачили, як перед нашою хатою походжає пан Бертак у чорному капелюсі, Петр у темному костюмі лише опустив віконце. Пан Бертак хотів, аби ми підвезли його на цвинтар. Я відчинила задні дверцята, і він сів. Ми об’їхали озеро й повернулися до закруту. Потім широкою асфальтовою дорогою — до Тину. Із випускного просто на цвинтар. Я згадала слова Мілади про помирання й не могла не засміятися.

Але панові Бертаку було не до сміху. Він одержав відповідь на лист, який ми разом писали навесні. Заборона на поховання на цвинтарі біля костелу святого Прокопа тривала. Ми крутили головами, не розуміючи.

— Дядьку, ви пам’ятаєте, що я вам говорив? — запитав Петр.

— Коли?

— Тоді, два роки тому, коли Ганка друкувала вам на машинці перше звернення. Коли відмовили, я сказав, що вам доведеться пережити цих комуністів, бо це єдиний ваш шанс.

— От бачиш, я їх і пережив.

— То треба ще почекати. Із часом усе зміниться.

— Тільки мені цього року вже буде шістдесят вісім, — забубонів іззаду пан Бертак.

Дощ нарешті ущух. Ми запаркувалися перед входом на цвинтар. Пан Бертак підвів нас до двох могил. На блискучому мармурі було написано: РОДИНА БЕРТАКОВИХ. На сусідній могилі ЯКУБ і ЯРОСЛАВ. Це були брат і дядько.

— Я хочу колись лежати тут із ними, — показав він на другу могилу.

Ми полишили його на самоті, він хвильку постояв, потім прибрав засохлі квіти й вирвав бур’яни. Усе ще у святковому вбранні з випускного ми проходилися навколо костелу. Нагорі на вежі забухав дзвін.

— Дивний день, — сказала я.

Ми вийшли з кладовища. Темний костюм Петра,