Читати книгу - "Риб’яча кров"

— Якщо вірити Ридереру, це буде найбільша демонстрація проти атомної енергії, — сказав він і поглянув на небо, чи не вимокне наш шмат транспаранта вночі.

Я покликала його на чай, Анна принесла з автівки ще листівки, що запрошували на протиатомний похід. Пан Тушл узяв собі стосик, іще один я відклала вбік для Петра, щоб він роздавав їх дорогою на роботу. Я вкинула дров у пічку й принесла з підвалу картоплю. Ми з Анною крутилися навколо їжі, а пан Тушл розповідав. Хроніку району він писав із 1938 року. Від свого попередника успадкував товсту книжку, зашиту в теки, і дерев’яну чорнильницю. Перш аніж устиг добре навчитися писати, було створено Протекторат Чехії та Моравії і хроніку в нього забрали, із усіх районів їх позвозили кудись до архіву. Назад він її отримав уже десь після війни. Роки війни занотував за своїми записками, які вів і складав удома до ящика столу, що замикався на ключ. Йому здавалося, що найгірше в селі відбулося саме протягом тих шести років. Вояки вермахту при дорозі на Будєйовіце, які в польовій кухні варили суп і пропонували місцевим. Конфіскація коней на місцевій луці для війська в сорок третьому. Дві автівки гестапо, що проїжджали через площу, коли везли лісника з хутора, заарештованого за допомогу партизанам. Солдати-утікачі, які намагалися потрапити на захід, на лінію, де мали зупинитися американці. Кілька років після звільнення пан Тушл описував легко й радісно, а потім прийшли роки, коли він уже хотів покинути цю справу, кілька разів йому погрожували, що позбавлять його обов’язків хронікера, бо писав про дурні, невиконувані для місцевих власників землі норми. Хроніку йому зрештою полишили, але записи контролювали з району. Тож він писав переважно про народження й смерті в районі, про хрестини й про те, скільки вродило зернових, коли було сухо й коли — мороз у двадцять п’ять градусів. У шістдесят восьмому цензура ослабла, але це було ненадовго. Наприкінці сімдесятих він декілька разів згадав у хроніці про геологічні розвідки поблизу. Пояснював їх місцевими проблемами з водою. Її було мало, іноді її навіть привозили в цистернах. Справжню причину геологічних робіт він дізнався тут одним із перших. Напівтаємно потрапив на одну із зустрічей в районному нацкомітеті в Будєйовіце. І раптом довідався про все. Те, що нагорі вже знали якийсь час, він усвідомив раптово і без попередження. Шість сіл змушені будуть поступитися місцем атомній електростанції. Охоронна зона в три кілометри.

Від тихого зосередженого слухання нас із Анною відірвав звук мотора з двору. Повернувся Петр. Було близько дев’ятої вечора. Ми сиділи навколо столу на кухні, від розігрітої пічки йшло тепло. Що він повертається переможцем, я зрозуміла з його обличчя відразу, щойно увійшов. Він світився від задоволення. Із задньої кишені штанів вийняв згорток банкнот. Двадцять тисяч крон. Швидко запхав у себе гуляш із хлібом і розповідав про свої плани. Продасть малу автівку, і вже знайшов із батьком пікап. На підприємстві завершить працювати до кінця місяця, уже оформлює себе як підприємця й має перші замовлення.

Ми випили з ним за успіх у роботі, і пан Тушл радів, що знову відроджуються малі підприємці. Пан Тушл знову заходився розповідати про село, в якій хаті чим займалися раніше, в якій було скільки худоби, і скільки поля було в кожного господаря. Потім ми всі замовкли, можливо, кожен думав про те ж саме, що і я. Дві хати в селі вже прибрано, без дахів, і тепер вирішується все. Надворі сохне довжелезний транспарант, і ми не знаємо, чи за рік із цієї стіни не лишиться тільки купка цегли посеред бур’янів.

— Чому це так, пане Тушле, що сьогодні село, яке було тут століттями, може просто так зникнути? Чому люди не захищають його?

— Це не раптом, Гано, — в очах пана Тушла була втома. — Я стежу за цим багато років. Ще після війни наше село було незалежним. Тут було кілька землевласників, у яких були великі маєтки, у людей було молоко від своїх корів, тут були ремесла, коваль, шинок.

— І що ж сталося?

— Після війни тут виник нацкомітет, але потім його перемістили, бо мале село. У п’ятдесят третьому зробили колгосп, але в шістдесятих малі колгоспи об’єднували, і в нас раптово не стало голови. Нікого з села не було навіть у правлінні нового великого колгоспу. Кілька людей переїхали, ремісники стали працювати на комунальні служби і їздили на роботу в місто.

Пан Тушл підвівся з-за столу. Він ніби не чув мене, Анну чи Петра, коли ми намагалися його ще затримати. Уже стояв у дверях і, здавалося, що піде не попрощавшись, але тримаючи руку на дверях, він обернувся.

— А сталося так із нашим селом тому, що за нас вирішували десь. Усі рішення приймалися функціонерами з інших місць, та й зараз це продовжується. Гори воно все…

Він хряпнув дверима й справді без прощання.

— Таким я дядька Тушла іще не бачив, — тихо сказав Петр.

Літо скінчилося, і від цього мене, та й все село опанував смуток. Ранок тягнувся, я не могла бути вдома сама. Почепила на шию мисливський бінокль і пішла геть. Обійшла площу і за хатою в садку побачила пана Бертака. Він стояв під грушами, спершись на палицю.