Читати книгу - "Брама"

— У мене сьогодні ввечері більше немає пацієнтів, Робе.

Я витріщаюся на Зіґфріда.

— Що?

Він ніжненько відповідає:

— Робе, я очистив свій розклад перед твоїм сеансом.

Я не кажу «Святий Боже» ще раз, але, певна річ, думаю це.

— Зіґфріде, ти не залишив мені вибору! — сердито відповідаю я.

— Робе, я не змушую тебе залишатися на позаурочний час. Це якщо маєш охоту.

Я обмірковую пропозицію упродовж кількох секунд.

— Зіґфріде, як на комп’ютер ти досить заплішений здирник, — говорю я. — Гаразд. Розумієш, ми не могли об’єднати наші кораблі в одне ціле. Вони міцно застрягли за точкою невороття й уже не змогли би повернутися додому. Проте Денні А. виявився моторним парубком, який добре тямив у нюансах законів фізики. І ми застрягли як одне ціле.

Але ми не являли собою одне ціле! У нас було два зорельоти, на яких ми прилетіли нарізно. Якби ми могли котримось чином перенести прискорення з однієї частини системи в іншу і, зваж, загнати корабель іще глибше в безодню й водночас виштовхнути другу частину, то одна з них звільнилася б!

Довга пауза.

— Чому б тобі не випити ще, Робе? — великодушно пропонує Зіґфрід. — Я маю на увазі, щойно ти припиниш плакати.

Страх! Мене пройняв такий жах до самих кісток, що я більше нічого не відчував; усі мої почуття були просякнуті страхом. Не пам’ятаю: я кричав чи белькотів, але робив лише те, що наказував Денні А. Ми розвернули кораблі задньою частиною і зчепили їх за допомогою посадкових модулів. Потім ми спробували вручну перенести знаряддя, пристрої, одяг та все, що можна було винести з першого корабля, до другого і розпихати їх по всіх вільних кутках, щоб для десяти людей залишилося місце (хоча там і п’ятьом було затісно). Ми вручну по ланцюжку передавали наші манатки. Нирки Мєчнікова, напевне, були вже всі в синцях: він замінював вимикачі давачів пального у посадкових модулях, щоб за один раз звільнитися від запасів гідроксу. Чи допоможе це нам вижити? Ми не могли цього знати. Обидва п’ятимісні кораблі були броньовані й ми не думали, що корпус із металу гічі можна пошкодити. Втім, ми були начинкою цих корпусів, точніше, одного з них, який мав вирватися — принаймні, ми на це сподівались — і не було жодного способу визначити, хто врятується насамперед: ми чи лише желе з наших тіл. У нас лишилися лічені хвилини. Здається, я пройшов повз Клару двадцять разів за десять хвилин. Пригадую, якось ми навіть поцілувались, радше, спробували зустрітися губами.

Шановний «Голос Брами»!

У середу минулого тижня я йшов через парковку біля Safeway[14] (я збирався поповнити там свої продовольчі картки) в бік маршрутки, щоб поїхати додому. Раптом я побачив неземне зелене світло, а неподалік приземлився дивний космічний корабель. З нього вибігли чотири гарні, але дуже маленькі дівчини у напівпрозорих білих накидках і паралізували мене якимось променем, через що я опинився в безпорадному становищі. Вони утримували мене у кораблі протягом дев’ятнадцяти годин, упродовж ­цього часу вони робили зі мною непристойні речі, про які гордість не дозволяє мені розповісти. Командирка групи дівчат (її звали Мойра Ґлоу-Фон) сказала, що вони, як і люди, ще не навчилися боротися з тваринними інстинктами. Я прийняв їхні вибачення та згодився передати чотири послання на Землю. Я не можу оголосити послання 1 й 4 до призначеного часу. Послання 2 адресовано керівникові мого проекту багатоквартирного будинку. Послання 3 адресоване усім, хто зараз перебуває у Брамі. Воно складається з трьох частин: 1. Кидайте палити; 2. Хлопчики та дівчатка мають навчатись окремо хоча б до другого курсу коледжу; 3. Негайно припиніть досліджувати космос. За нами спостерігають.

У нас майже вийшло. Я пам’ятаю її запах. У якийсь момент я підвів голову, бо відчув сильний аромат мускусної олійки, хоча Клару не було видно. Потім я знову його забув. І весь час, то на одному, то на другому оглядовому екрані, мерехтіла велетенська, широка і зловісна блакитна куля; фазові ефекти на її поверхні, які нагадували розбігані тіні, створювали страхітливі картини. Ми відчували, як гравітаційні хвилі міцно захоплюють наші нутрощі. Денні А. перебував у капсулі першого корабля. Він пильнував час і викидав лантухи та вузли вниз, у шлюз посадкового модуля, щоб їх передавали далі, через шлюзи другого посадкового модуля, до капсули другого корабля, де я прибирав їх із дороги в різні боки, щоб звільнити місце для наступних речей.

— П’ять хвилин, — волає він, а відтак: «Чотири хвилини!», «Три хвилини! Відчиніть той сраний шлюз!, потім: «Усе! Гей, ви, кидайте усе й піднімайтеся!». Ми послухалися. Усі, окрім мене. Я чув, як інші кричали і кликали мене, але я відстав. Наш посадковий модуль було заблоковано; я не міг пролізти крізь шлюз! Я буцнув чийсь речовий мішок, Клара в цей час волала по рації на клемній платі:

— Робе! Робе, Бога ради, залазь!

А я знав, що вже пізно, тому з грюком зачинив і задраїв шлюз. Цієї миті я почув, як Денні А. закричав:

— Ні! Ні! Зачекай…

Зачекай …

Дуже довго доведеться чекати…