Читати книгу - "Темнота"

— Ти дуже черствієш, Іване, — проговорила вона вперше інтимніше.

— Ха-ха-ха! Дійсно. Черствієш. Як це розуміти?

— Ну, ти ж з хутора — Дніпро, романтика, соловейки…

— Ха-ха-ха! Ну, знаєш… Мене ж перероджували. І їм це вдалося. Щодо сентиментів, то я справді їх позбувся. І слава Богу…

— Кажуть, навіть, що ти став жорстоким.

— Ха-ха-ха! Це цікаво. А хто це ті, що «кажуть»?

— Ну… Люди… Робітники…

— Люди, кажеш? Го-го! Це здорово. Може ти до людей зараховуєш і он той екземпляр, що «сочинив» ту книжицю?

— А ти як думаєш? Ним керували найгуманніші побудження.

— Ха-ха-ха! Ха-ха-ха!

— Чого регочеш? Що тут смішного?

— Гуманні! Ха-ха-ха! Це дуже цікавий рід гуманізму. Саме тепер, чую, в Україні забирають у селян останні крихти їх прожитку, навмисне, пляново і свідомо лишають їх на голодну смерть. Гу-ма-ністи! Ха-ха-ха!

— Круглов за це не відповідає. Він цього не хотів.

— А хто ж відповідає? Може, скажеш, я? Чи оті дядьки-куркулі, що замерзають отам в снігах, замість сіяти хліб?

— Відповідають ті, що цим керують тепер.

— О! Ті, що теорію хочуть обернути в практику? А що ж тоді варта теорія без практики… І навіщо було город городить і капусту садить?

— Ніяка теорія не передбачала голоду.

— Тоді одно з двох: або дурна теорія, або дурна практика. По-моєму дурне те і друге. Осли, козли і малпи взялися робити концерт. І це все. — Людмила підняла голову. Мороз це помітив, але не реагував. Він продовжував: — А щодо мене особисто, то я пройшов школу гуманізму, яку хіба знали за часів Хоми де Торквемади — був такий також добродій людства, але не «гуманіст», а «християнин». І мені тепер на все те, делікатно кажучи, наплювать. Дали мене сюди вернути гори, і я верну. І тішить мене лише одно, що той ваш гуманізм задушить і вас самих — раз, а друге: що це може відстрашить людство майбутнього і подібних гуманістів заздалегідь візьмуть на облік.

Мороз гасить цигарку і встає. Людмила сидить далі. Вона пригноблена. Ця розмова для неї велика несподіванка. Не чула ще такого і не сподівалася почути це від Мороза. І не знала, як реаґувати. Відчувала, що у неї нехватає арґументів. Вона прийшла сюди погратися, побавитися. Він цікавить її, як кусень м'яса, як м'язи, як темперамент. Має на нього свої наміри. І враз бачить — та сила — свідома сила. І зовсім їй чужа, і зовсім для її намірів непридатна. Але вже пізно. Вона ще могла б знайти засоби на ті його слова, але відчуває, що їх не використає. Вже дійсно пізно. Вона вже сама не «так» вірить, як вірила, і її сумнів став більшим, ніж сама віра.

Мороз же довго над цим не зупиняється. Другий ранок обіцяє бути соняшним. Валуни туманів поволі повзуть уздовж Ухти, тайга стоїть, мов мокра вівця, і повільно парує. Валки постатей глиняної барви понуро купками снують до місця праці. Перед сходами Морозового будинку стоїть під газом танк. Точно о шостій Мороз виходить із своїм вовкодавом, сідає в танк, і той з грюкотом рушає.

Мороз тепер зайнятий Кожвою на Печорі і Воркутою на Усі. У Кожві закладають нову корабельню, на Воркуті пробивають нові вугільні шахти. Виникла гостра криза водного транспорту. Корабельчики і баржі, що обслуговували цей край, з загальним тоннажем яких небудь двадцяти тисяч тонн, здаються тепер дитячими забавками. Потрібні нові корабельні. Мороз застав на Ухті одну таку, що давала продукцію в пару тисяч тонн річно, але це тепер смішно мало і розбудувати її, як слід, неможливо. Тут забракло потрібного матеріялу. Трохи кращі вигляди передбачаються на Кожві, послали туди вісімсот робітників і тонни необхідного матеріялу. Вимагали темпів, оголосили соцзмагання, скоро появилися нові баржі, але та перша продукція загальну кризу ще збільшила. Всі ті нові скорозбудовані судна по двох тижнях сіли на дно, але разом із своїми вантажами. Треба спішно заткнути прорив. На Кожві знайдено бурелам, почали хворобливо заготовляти якісний матеріял. Щоб робота йшла успішніше, в'язні дістали повну свободу руху. Табір на Кожві нагадує свобідне поселення. Від його виробництва залежить, чи ті двісті тисяч тонн вугілля, що їх за пляном має видобути Воркута, будуть доставлені для північної фльоти.

Продукція росла, а з нею і міць Мороза. Кількість його робочої сили піднеслась протягом літа до сорока тисяч душ. Вплив його сягав далеко за межі його володінь. Важливіші господарські наради в Москві не відбувались без його присутности. Він перестав навіть зватись Морозом, а обернувся лише в Івана Григоровича. «Іван Григорович сказав». «Так думає Іван Григорович». «Іван Григорович пропонує». «Іван Григорович вимагає». Його опінію дуже цінили в самому Кремлі.

Людмила, що її почали звати Морозовою, осілась тривало на господарстві Мороза, була так само, як і він, безнастанно в русі. Часами вони рідко бачаться. То вона виїхала, то його нема. Вона дуже діяльна, рухлива, ініціятивна. Мороз не втручався до її справ, як і вона до його, кожне з них мало свою сферу діяльности. З ініціативи Людмили, дім Мороза почав наповнятися різними гостями. Між ними траплялися урки, що крали туалетне приладдя, худі поети, що влаштовували сюрреалістичні вечори, таємничі «троцкісти», вчені мужі всіх галузей, колишні князі і графи. З Москви на адресу Мороза приходили цілі скрині книг, журналів, газет. Відбувались дискусії, зібрання. Сам Мороз майже не бував на таких дискусіях. По-перше, не мав часу, подруге, цього не дозволяв йому його престиж. Була ще й третя для цього причина, про яку одначе промовчувалось.

Однієї суботи в кінці літа Мороз прилетів з Воркути, був втомлений і голодний, просто з машини зайшов до Людмили і застав у неї людоподібне єство, що зовсім погрузло в фотелі. Сива борідка, коротке, округле тіло, невиразне лахміття.

— А, Мороз! — зраділа Людмила. — Знайомся. Це професор Круглов. — Мороз подивився на професора згори, професор підняв свої маленькі, зарослі очі.

— Драстуйте, професор! Як поживаєте?

— Кепсько, гражданин начальник.

— Де працюєте?

— На псярні, на псярні…

— Легка робота. Скільки маєте?

— Навіки-віков, — каже Круглов. — По гроб жизні. Знаєте, що вони зо мною робили? Вони мені в рот паскудили. В рот. То ж це, кажу, рот. А вони мені — не рот, а клозет.

— Печально, — буркнув Мороз. Круглов говорив спокійно далі: — То ж я їм ґенерацію виховав. Разом з Леніном ми випрацьовували тези нової