Читати книгу - "Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури"

Значить, вона ще не любить мене.

І знов згодом задаю їй те саме питання. Вона каже: любов — це страх загубити.

Ні, і тепер вона ще не знає, що таке любов.

І от, нарешті, вона сама каже мені: як дивно, я люблю світ, я люблю людей так, як ніколи не любила. Від чого ця жалість у мене, і зворушення, і така хороша печаль? Я вже не боюсь загубити тебе, бо це ж неможливо, правда? — ми так вросли одно в одного, що я вже не розумію слова «загубить». Кого загубить? Себе?

Тоді я бачу, що вона знає, що таке любов. Тепер ми не можемо ні загубить, ні зв’язати себе.

І тоді ми входимо в світ обновлені, злиті в одному. Тепер ми муж і жона»[846].

Подібне тлумачення чоловічо-жіночого еросу згодом постане в гуманістичному психоаналізі Е. Фромма, де любов означатиме «настанову, орієнтацію характеру особистості», яка визначає її ставлення до світу загалом, а не до одного лише об’єкта любові, бо якщо людина любить тільки одного з інших людей і байдужа до своїх ближніх, то така обманлива любов витлумачується симбіотичною прив’язаністю, іншими словами, — розширеним еготизмом, або «егоїзмом двох»[847].

«Романтично-реалістичному» національному еросу, що є цілісним любовним потягом, у Винниченка опонує «натуралістична» чоловічо-жіноча сексуальність. Саме натуралістичний ерос викликає невротичність чоловіків-батьків, спричинену жорстокою владою інстинкту над свідомим чоловіком. «Ах, голубе, ви щасливий чоловік, — застерігає Кирпатого Мефістофеля Панас Павлович, — ви не знаєте, що таке бути батьком. Ви не знаєте, що то за страшне чуття, як воно не піддається ніякому контролеві, ніякій логіці. Чорт його знає, що за сила! Я вам заздрю: вільний, самотній, незалежний. Ніколи не майте дітей, а коли захочете мати, то… будьте обережні, ох, будьте обережні!»[848]. Злісний психоаналітик Кирпатий Мефістофель опиняється у подібній до типових чоловічих ситуацій. Саме інстинктивний випадковий ерос пов’язує його з двома чужими його душі жінками, які стають матерями його дітей: Сонею Сосницькою і Клавдією Петрівною. Спостерігаючи істеричне материнство Клавдії Петрівни, Яків Михайлюк внутрішньо жахається: «Це щось чисто звіряче, неміркуюче, страховинне. Одмовляти в чомусь Кості вона не може, хоча розум щоразу робить невдалі спроби в цьому напрямі. Через те у них безперестанку тягнеться боротьба, боротьба двох звірів. З самого ранку, коли Костя розплющує очі, й до вечора, коли сон налягає на них, вони не перестають щось перемагати одно в одному»[849]. Несвідома мати під поглядом Якова Михайлюка належить до деструктивного природного світу, породи жорстоких, пазуристих, ревнивих і замкнених звірів, тому несвідоме материнство нагадує «звіряче раювання», а синові при такому вихованні без аналітичного батьківства загрожує моральний анархізм, несвідомість, втрата духовної мужності. Протиставляючи батьківське свідоме бажання материнському як інстинктивному, Винниченко бачить на цьому полі не лише найбільший конфлікт чоловіка з жінкою, але і найбільшу потребу несвідомої жінки в свідомому чоловікові, який розуміє, що національний рід має творитися на міцній духовній основі. Однак, опинившись перед вибором між своїм ідеалом — аристократичною жінкою Ганною Пилипівною («білою шапочкою») і несвідомою себе Клавдією Петрівною, яка стала випадковою матір’ю його дитини, Яків Михайлюк стає на бік несвідомої матері. «Вона для мене… рідніша, ніж ви», — зізнається Яків Михайлюк коханій жінці. Потяг до жінки-матері виявляється як психотичний, оскільки він пов’язаний з нерозумінням, непросвітленням бажання, породжує відчай і злочинну думку про вбивство матері або про вбивство небажаного сина, оскільки вказує на неможливість вибратися з полону несвідомого навіть заради коханої жінки, яка опиняється по той бік розуміння і прийняття: «Так вона! Вона гидка мені, ненависна, але рідніша», — відкривається Ганні Пилипівні Кирпатий Мефістофель. «Я цього не розумію», — відповідає вона йому, вислуховуючи чоловіче парадоксальне пояснення: «І я не розумію. А так почуваю. Вона — моя справжня жінка, от що. Розумієте? Вона ніколи не може бути мені чужою, поки в неї мій син. Я не знаю, може, це психоз, хоробливе щось, але я весь час власне це схоплюю в собі. І це мене найбільше лютить. Я просто готов убити її!»[850]. Через деструктивний потяг, або імпульс до вбивства, виявляється небезпечна сторона материнського комплексу українського чоловіка.

Злочинна думка про вбивство жінки-матері як усунення небажаного об’єкта і спрага досягнути завдяки цьому звільнення походить від непросвітленого кастраційного комплексу й сигналізує про інфантильну українську мужність. Несвідоме бажання злочинним шляхом звільнитися від ненависного інцестного зв’язку, від цього потайного ланцюга, яким український чоловік-син прив’язується до жінки-матері, спровоковане також ніцшівським пафосом маскулінної мужності. Але сильний, енергійний, насмішкуватий, жорстокий і цинічний Кирпатий Мефістофель — лише ніцшівська маска українського батька, який виявляє на людях зверхність власного «я», а в глибині психіки — слабкодуху нерішучість, що не дає йому змоги зважитися і здійснити свої злочинні бажання. Меланхолію як наскрізний настрій роману Винниченка викликає конфлікт між злочинною чужорідною батьківською маскулінністю і національною духовною мужністю. У дискурсі ерогенного мазохізму постають щирі зізнання Кирпатого Мефістофеля: «Я не вмію поводитися з дітьми, я дурію і стаю якоюсь квашею»[851]; «Навіть у злому я не можу дійти до кінця»[852]. Мефістофельська деструктивна «жадоба за пануванням над усім світом»[853] гостро конфліктує з глибинними лібідозними силами, які обумовлюють зовсім протилежні вчинки, незалежні від волі та свідомості, наприклад, змушують Кирпатого Мефістофеля жаліти ненависну Клавдію Петрівну і кохатися з нею поза всякою логікою, адже ця жінка-мати, попри свідоме обурення, викликає неймовірний жаль і симпатію. На самоті Кирпатого Мефістофеля хронічно проймає наскрізна туга: він неймовірно боїться самотності. Ця туга переходить «в глибоку, плакучу печаль»[854]. Таке почування пов’язане з ностальгією за щасливою сім’єю не лише для своїх дітей, але передусім для себе. Порубіжний український меланхолік сформувався у ситуації «поганої» сім’ї: істеричного материнства і втраченого батьківства. Батьківський замінник в особі Ф. Ніцше провокує до усвідомлення національної батьківсько-синівської ситуації. У творчості Винниченка усвідомлюється потенційне безсилля українського сина, що походить з онтогенетичної незахищеності батьківством-материнством. Оскільки батьківство-материнство є земною проекцією Бога, то український син фіксується у цій онтогенетичній ситуації як позиції втраченого Бога. Таке усвідомлення дає привід Винниченку ідеологічно утверджувати дискурс національного батьківства і міцної сім’ї, родини. Тому Кирпатий Мефістофель переконує Соню, яка вважає його батьком своєї дитини, що потрібно визнати батьківство Андрійка не за ним, а за її чоловіком, Дмитром, тобто символічно зміцнити структуру «батько — син»: «Але не все діло в крові. А ще в любові,