Читати книгу - "Кладовище домашніх тварин"

— Ні, — прошепотіла Еллі. — Мамо, мені страшно. Тобі хіба не страшно?

— Нє-а, — Рейчел, посміхачись, злегка похитала головою. Насправді ж їй було страшно… дуже страшно, і ще й це дивне ім’я — Паксоу — переслідувало її своєю знайомістю. Їй здавалося, що вона чула його в якомусь жахному контексті місяці або навіть роки тому, і нервозне відчуття не залишало її.

Рейчел чула присутність чогось набухлого, готового прорватися будь-якої миті, вагітного чимось жахливим, чимось, що треба було відвернути за будь-яку ціну. Так, але що це? Що?

— Я впевнена, все буде добре, — промовила вона до Еллі. — Хочеш, повернемося до дідуся з бабусею?

— Напевно, — байдуже кинула дівчинка.

Якась пуерторіканка завела свого малого сина до жіночої вбиральні. Вона голосно лаяла його. Попереду на охайних штанцях малюка розтікалася велика мокра пляма, і Рейчел, згадавши про Ґейджа, заціпеніла від болю. Ця страшна біда подіяла на неї як новокаїн: притлумила нервове збудження.

— Ходімо, — покликала вона. — Ми зателефонуємо таткові з дідусевого дому.

— Він носив шорти, — раптово сказала Еллі.

— Хто, сонечку?

— Паксоу, — пояснила Еллі. — Він носив червоні шорти. У моєму сні.

Рейчел знову сконцентрувалася на імені, коліна у неї затремтіли від страху. Потім усе минуло.

Вони могли навіть не підходити до каруселі з багажем — Рейчел було достатньо просто помітити в натовпі верхівку батькового капелюха: він єдиний був з пером. Вона обернулася та побачила Дорі Ґолдман — та чекала на них біля стіни й тримала два додаткові місця для дочки та онучки. Рейчел повела Еллі до неї.

— Тобі вже ліпше, моя дорогенька? — спитала Доррі.

— Трохи, — відповіла Еллі. — Мамо…

Вона повернулася до матері й заніміла. Рейчел випросталася, рот був затулений долонею, обличчя зблідло. Вона пригадала. У свідомість жінки це ввірвалося зі скаженим гуркотом. Ну звісно ж, вона мала пригадати все відразу, але розум прагнув витіснити це. Звісно.

Мамо?

Рейчел повільно повернулася до дочки, і та почула, як хрумкнула її шия. Вона забрала долоню від рота.

— Чоловік у твоєму сні називав своє ім’я, Еллі?

— Мамо, з тобою все…

Чоловік у твоєму сні називав своє ім’я?

Дорі дивилася на них, як на божевільних.

— Називав, але я не пригадую його… Мамо, ти робиш мені боляче. — Рейчел зиркнула вниз і помітила, що її рука обхопила зап’ясток Еллі, немов кайданки.

— Часом не Віктор?

Еллі різко глибоко вдихнула.

— Так, Віктор! Він сказав, що його звуть Віктор. Мамо, він тобі також снився?

— Не Паксоу, — промовила Рейчел, — Паскоу.

— Я так і сказала. Паксоу.

— Рейчел, що трапилося? — занепокоїлась Дорі. Вона взяла дочку за руку і здригнулася, настільки та була холодною. — І що з Еллі?

— Не з Еллі, — відповіла Рейчел. — З Луїсом. Гадаю, щось трапилося з Луїсом. Чи ще тільки має трапитися. Мамо, посидь з Еллі. Я хочу зателефонувати додому.

Вона підвелася та пішла до телефонів, шукаючи в гаманці четвертак. Набрала номер, але по той бік дроту ніхто не відповідав. Телефон просто дзвонив.

— Може, краще зателефонувати пізніше? — спитав оператор.

— Так, — Рейчел повісила слухавку.

Вона стояла на місці, витріщаючись на телефон.

«Він сказав, що його послали попередити, але він не може втручатися. Він сказав, що був… що він був біля татка, бо вони були разом, коли його душа від… від… Я не можу пригадати».

— Відокремилася від тіла, — прошепотіла Рейчел. Її пальці заскребли по тканині сумки. — Боже мій, це були ті слова?

Вона спробувала упорядкувати розпорошені думки. Чи було тут щось іще, щось за межами природного смутку через смерть Ґейджа та втоми від цього дивного перельоту через півкраїни? Що Еллі могла знати про юнака, який помер у перший день Луїса на новій роботі?

«Нічого, — безжально відрізав мозок Рейчел. — Ти тримала її якомога далі від усього цього, ти намагалася сховати від неї все, що хоч якось було пов’язане зі смертю, — навіть можливу смерть її кота. Пам’ятаєш ту дурну, безглузду сварку на кухні? Ти ховала від неї все. Його звали Паскоу, Віктор Паскоу. Наскільки розпачлива ситуація зараз, Рейчел? Наскільки все погано? І що, заради Бога, відбувається?»

Руки в неї тремтіли так сильно, що вона тільки з другої спроби змогла вкинути четвертак до апарата. Тепер вона дзвонила до лазарету університету та натрапила на Чарлтон, яка відповідала на запитання з легким подивом. Ні, вона не бачила Луїса та буде вельми вражена, якщо він сьогодні прийде. Сказавши це, вона знову висловила співчуття. Рейчел подякувала та попросила Чарлтон переказати Луїсові, якщо він з’явиться на роботі, щоб він зателефонував у будинок її батьків. Так, у нього є номер, повідомила вона на запитання Чарлтон, не бажаючи говорити медсестрі (вона, ймовірно, і так це знала — ця пані була не з тих, хто пропускає подібне), що дім її батьків розташовується на іншому боці континенту.

Рейчел повісила слухавку. Вона спітніла, усе тіло тремтіло.

«Еллі просто десь почула про Паскоу, от і все. Боже ж мій, ти не можеш посадити дитину в скляну кулю, немов… якогось хом’яка. Вона могла почути про нього по радіо. Чи хтось з дітей розказав їй про це в школі, а Еллі забула, запхала в якусь далеку нішу пам’яті. Вона ж навіть це слово вимовити не могла — мабуть, то було щось складне на кшталт „відокремилася“ чи „відлетіла“. Це доводить лише те, що підсвідомість і справді подібна до липкої стрічки від мух, до якої приклеюється абсолютно все.»

Рейчел чомусь пригадала, як у коледжі викладач психології стверджував, що за сприятливих обставин наша пам’ять здатна відтворити ім’я будь-якої людини, з якою ви коли-небудь були знайомі, будь-яку страву, яку ви їли у своєму житті, погоду, яка стояла в той чи інший день. Він наводив дивовижні приклади, які підтверджували його думку, що людський мозок був комп’ютером з практично безкінечною кількістю кластерів — не 16, не 32 і навіть не 62 кілобайти, а можливо, цілий мільярд; тисячі мільярдів, якщо бути точним. Які можливості цих кластерів щодо збереження інформації? Ніхто не знав. Їх було так багато, що не було потреби стирати наявну інформацію, нові дані записувалися поверх старих. Насправді мозок просто часом відмикав деякі ділянки пам’яті через інформаційне перевантаження. «Ви цілком можете забути, де поклали свої шкарпетки, — казав викладач, — якщо два сусідніх кластери пам’яті забиті всіма томами енциклопедії „Британіка“».

Ці його слова викликали щирий сміх аудиторії.

«Але зараз ти не в кабінеті психології, освітленому флуоресцентними лампами, де дошка списана професійним жаргоном, а якийсь